Вікторія Шевчук: «Життя наповнене і подорожами, і навчанням, і різними подіями (інколи важкими). Та, незважаючи ні на що, хочеться іти вперед, до яскравих речей та здійснення мрій. До речі, перше, що я зробила, коли втратила зір – це вступила в магістратуру і піднялась на Говерлу!»

Вікторія Шевчук, 36 років, м. Житомир

Громадська активістка, гід музею «Третя після опівночі»

Про освіту

Я народилась і живу в місті Житомир. Поганий зір у мене був завжди: мала вроджену катаракту, яку пізно прооперували, і я бачила десь близько 10%, це – перша стрічка у окуліста. Навчалась у школі для слабозорих дітей у Житомирі, і навчання там було дещо особливим: у нашому класі було всього 10 дітей, у школі – спеціальне освітлення, наприклад, яскраві лампи над дошками. Я бачила найгірше в класі, але могла завжди підійти до дошки і подивитись, що там написано. Про це навіть не треба було запитувати, це було в порядку речей.

Після школи я вступила до Житомирського державного університету імені Франка і отримала кваліфікацію вчителя початкових класів і практичного психолога. В мріях було, коли закінчу університет, працювати або в садочку, або гувернанткою – думала, що, хоч я і погано бачу, але з однією дитиною точно зможу впоратись. Але так сталось, що на четвертому курсі я мала відшарування сітківки, яке вчасно не помітили, потім – глаукому, і зір повністю впав: зараз я вважаюсь незрячою людиною. Маю зір від двох до чотирьох відсотків залежно від різних обставин: наприклад, освітлення, погоди і того, чи я виспалась. І в мене дуже вузьке поле зору, десь десять градусів: тобто, якщо я дивлюсь на людину, я її повністю не бачу, тільки частину силуету.

Про роботу в музеї

Я працюю гідом у київському музеї «Третя після опівночі». Оскільки я живу у Житомирі, на роботу доводиться їздити міжміським транспортом, тож завжди прошу, аби мої зміни ставили кількома днями поспіль.

Працюю там уже три роки, майже від початку. Потрапила в сам музей я досить випадково: про набір команди дізналась досить пізно, і посоромилась надсилати резюме. Але якщо тебе щось цікавить, то  речі, які мають бути твоїми, від тебе нікуди не дінуться. В моєму ви-падку я потрапила у музей після виставки на «Книжковому Арсеналі», де мої друзі представляли видання шрифтом Брайля. Друзі запросили до музею, і під час екскурсії він відкрився для мене з усіх сторін: я зрозуміла, що тут незряча людина може себе проявити, а зряча

– відчути, як живе незряча. Бо одна справа – просто розуміти, а інша – відчути. Тож коли ми вийшли з екскурсії, перше, що я скала, було що я маю тут працювати. І через деякий час мені зателефонували, запросили на роботу!

Музей створений для того, аби відвідувачі відчули, як живуть незрячі люди, та задати будь-які питання, це основна мета. Тому коли ви потрапляєте в музей, вас оточує стовідсоткова темрява, жодних масок не потрібно одягати – приміщення обладнане так, що в ньому немає жодного джерела світла. Наша аудиторія – передусім зрячі люди, які часто приходять сім’ями, і школярі: ми допускаємо дітей від восьми років, які вже менше бояться темряви. Гідами працюють тільки незрячі люди.

Звісно, люди на темряву реагують по-різному: хтось ставиться з цікавістю, хтось ніяковіє, хтось намагається проявити активність. Але найцікавіше те, що в нас є діалог між відвідувачами та гідами, і ми дізнаємось, що хтось починає краще чути, хтось – краще рухатись, хтось – краще відчувати аромати, а хтось взагалі губиться. Але коли люди проходять цю прогулянку, вони змінюються: міняють ставлення до бачення, починають більше помічати довкола. Найяскравіше це спостерігається у тих, кого привели в музей за компанію: таким людям я намагаюсь дати якесь завдання, аби змінити їх ставлення. І відчувається, як людина переймається темою.

«Життя наповнене і подорожами, і навчанням, і різними подіями (інколи важкими). Та, незважаючи ні на що, хочеться іти вперед, до яскравих речей та здійснення мрій. До речі, перше, що я зробила, коли втратила зір – це вступила в магістратуру і піднялась на Говерлу!»

Про труднощі

Насправді, незрячій людині знайти роботу дуже проблематично, скажу чесно. Більшість роботодавців не готові брати незрячу людину на роботу, навіть не дадуть шансу. У мене був випадок, коли я із тростиною прийшла подаватись на вакансію психолога у садочок – і мені одразу відмовили, мовляв, вакансія вже зайнята. Зі мною навіть не поспілкувались, не дізнались ані про кваліфікацію, ані про що.

Більше того, в університеті, коли я принесла документи у магістратуру після всіх пройде них операцій, я ледь не отримала відмову просто через те, що я тепер не бачу. Навіть декан замість «добрий день» постійно казав «Боже, я не знаю, як ви будете писати магістерську роботу!». Це було десять років тому, і, мабуть, я була одна з перших незрячих людей, хто здобував освіту в нашому університеті. Але диплом я все ж написала і отримала відмінну оцінку! Найважче було із літературою: тільки одна зміна у нас у бібліотеці давала мені книжки на ніч із читальної зали, щоби я змогла їх відсканувати.

Професійного досвіду як психолог я майже не маю: були, звісно, ситуації, коли допомагала знайомим, які втрачали зір. А ще трохи викладала: вела «уроки толерантності» в школах та університетах, де розповідала про незрячих людей, про те, що вони такі самі, як всі, про те, як вони читають, пишуть, користуються гаджетами, про супровід. Також проводжу тренінги по супроводу незрячих людей у бібліотеках та на запрошення закладів – це у мене гарно виходить.

Про громадську роботу

Як людина, яка любить спілкуватись, я маю дуже багато друзів, вони є важливою ча-стиною мого життя. Десь з 2007-го друзів стало ще більше, і по всій Україні: тоді з’явилась громадська організація людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії». Почались різні семінари, тренінги, навіть подорожі. Було багато класних семінарів від Національної асам-блеї людей з інвалідністю. Там, окрім знань, які я отримувала вдень, відбулось багато ціка-вих знайомств з дуже різними людьми, розширилось коло знайомих.

Наразі я очолюю житомирський підрозділ громадської організації «Генерація успішної дії» та її комітет інформації. Намагаюсь об’єднати людей з інвалідністю, тих, хто за різних при-чин не виходить з тростиною. До карантину ми намагались виходити кудись разом: в театр, басейн, на йогу, просто на пікніки. Так само розвивала тему, щоби людей з інвалідністю обслуговували правильно: у кафе, у магазинах, щоби відчувати себе повноцінним членом суспільства. Коли чую, що «у нас немає такої послуги – обслуговувати людей з інвалідністю», не відступаю та відстоюю свої права, дзвоню на «гарячі лінії», подаю заявки. Одного разу мене відмовились обслуговувати у магазині біля дому, бо продавчиня сказала, що бачила, як я гуляю з собакою – нібито я придурююсь, що незряча! Довелось скаржитись, і після того мене обслуговують там як в найкращому магазині Європи!

Про подорожі

Я обожнюю подорожувати! Звісно, мрію подорожувати за кордоном, але на жаль в мене на лікування іде багато коштів. Тому в більшості – це Україна: люблю як море, так і гори (можливо, море трохи більше!). Була в усіх областях України, крім Тернопільської.

Кожне місто має якусь особливість, свою привабливість: в Одесі – свій стиль, Львів пізнається за бруківкою, особливим говором львів’ян. Чого варто тільки піднятись на Високий Замок, це особливі відчуття! Не те, щоби я сприймала місто тактильно – скоріше, вловлюю певні деталі, наприклад, темп життя, аромат, світосприйняття людей, що в ньому живуть. Важко пояснити, це скоріше на чуттєвому рівні. Дуже подобається Харків, обожнюю Київ, Крим – напевно, всюди була, де тільки можна побувати туристу. Ужгород має теж свої дрібнички.

Буваю і в селищах, і в горах, і активно відпочиваю: сплавлялась по гірським річкам Опір і Стрий на Львівщині, двічі сплавлялась по Дністру. Багато з цих заходів організовані різни-ми організаціями для людей з інвалідністю, тож я завжди зустрічаю своїх знайомих, з якими могла до того не бачитись кілька років. Чого вартий похід на полонину Руна, коли ми жили в сорокамісній палатці! Є безліч чудових спогадів – як тут не здружитись?

Життя наповнене і подорожами, і навчанням, і різними подіями (інколи важкими). Та, не-зважаючи ні на що, хочеться іти вперед, до яскравих речей та здійснення мрій.

До речі, перше, що я зробила, коли втратила зір – це вступила в магістратуру і піднялась на Говерлу! У нас була група, в якій були слабозорі та двоє незрячих: на нас дивились із сумнівом, чи ми взагалі туди підіймемось, але ми це зробили швидше за всіх!

Ще я подорожувала на велосипедах-тандемах: це був велопробіг «Бачу, можу, допоможу». В 2015-му році я проїхала від Житомира до Черкас за тиждень, а всього в проєкті за 30 днів незрячі люди проїхали 10 областей України.

Про здійснені мрії

Серед моїх мрій – стрибнути з парашутом та пірнути з аквалангом, але через великий перепад тиску є ризик для очей, тож лікарі не радять. Тому я літала з парашутом над морем, і це було дуже круто! Це теж було в Криму, багато років тому, коли я була у таборі для людей з різними видами інвалідності. Спочатку до мене було упередження, мене не хотіли відпускати. Але друг умовив – пояснили, що це була моя мрія. Коли я зрештою злетіла, відчуття були просто неймовірні: по-перше, тому, що в мене все вийшло, а по-друге, через особливе відчуття приємної тиші, коли ти летиш над морем і відчуваєш себе пташкою. Я була в такому захопленні, що повторила мій політ наступного дня!

Іще одна із моїх здійснених мрій – плавання з дельфінами. Це було на травневі свята, знову-ж таки у Криму. Друзі відмовляли – холодно, дорого, але ж я так про це мріяла! Ми були разом із моїм незрячим товаришем, і нас знову намагались не допустити! Ніби-то дельфін може вдарити хвостом, і вони не хотіли нести за це відповідальність. Але ж я знала, які вони розумні, і чудово розуміла, що дельфін якось відчує, що я не бачу! Зрештою волонтери дозволили мені погладити дельфіна, і коли я взяла його за плавник, дельфін ніби підхопив мене та почав плисти! Здається, вони відчувають настрій людини, ставлення до життя. І це було дуже круто! Дельфіни виявилися дуже делікатними створіннями, я змогла їх роздивитись, поплавати серед них, почухати їх. І організатори, побачивши, як ми взаємодіяли, в якому я була захопленні, не взяли із нас гроші.

Здійснила й іншу мрію: проїхатись галопом на коні. Мріяла, звісно, як у кіно: щоби на одному коні їхали хлопець з дівчиною, гарні фотографії були… Але виявилось, що в Україні немає такого подвійного сідла. Мені було цікаво поїздити самій для себе: хотіла спробувати, як це, замість того, щоби управляти конем. Але інструктор трохи мене повчив, і потім перевів коня у галоп. З мене злетіла кепка, але відчуття були надзвичайними!

Мабуть, наступне, що буде з таких екстремальних вражень – політ в аеротрубі. Хоча знову були побоювання, що мене можуть не пустити, я отримала своє запрошення: запросили відвідувачі музею – професійні парашутисти. Залишилось тільки дочекатись тепла і весни! Завжди кажу, що мрії потрібні для того, щоби вони здійснювались.

Інтерв’ю підготовано в рамках Всеукраїнського проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України «Права жінок з інвалідністю: дія у розвитку». Фінансування реалізації проєкту здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Тексти історій: Валерія Лазаренко.
Ілюстрації до буклету: Єлизавета Яблонська

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial