Планета людей

22 Серпня 2014
Друкувати цю новину

Всі ми повинні розуміти, що навіть маленька допомога є дуже важливою

Мешканці Донецької і Луганської областей через терористів змушені тікати з власного дому, залишати роботу, друзів і їхати внікуди туди, де немає бойових дій. Не рідко ця вимушена подорож відбувається з кількома копійками в кишені. Українці в різних областях не залишають співвітчизників у біді. Так, зовсім незнайомим людям, які втекли від терористів, від нещадної війни, вони надають прихисток і діляться останнім, аби допомогти біженцям зі Сходу, особливо тим сім’ям, де є малолітні діти…

Не винятком прояви справжнього милосердя і доброти є і наші земляки-лебединці. У скрутну хвилину, як свідчать чимало фактів,  вони без особливих роздумів і вагань поспішають на поміч тим, хто потребує допомоги. Так, днями група добровольців побувала у віддаленому від райцентру селі-хуторі Харченки Гарбузівської сільради, щоб «засвітити вогник радості» в сумній оселі, де поселилося трійко дітей, які на власні очі бачили звірства війни в краї їхнього дитинства, на Луганщині. У село на Лебединщину їх привезла мама Оля, щоб два братики і сестричка пожили тимчасово в свого татка Миколи Балабана.

Про незвичайну родину Балабанів розповіла нам, своїм колегам по громадській роботі Надія Антипенко – голова Всеукраїнського комітету захисту дітей в Сумській області (до речі, не так давно її було обрано ще й керівником міської організації осіб з інвалідністю). Надія Василівна напередодні особисто відвідувала новоприбулих діток, цікавилася їхніми проблемами і планами. Найбільше, що вразило, це відсутність в будинку, де живуть діти, телевізора і плити для приготування гарячої їжі.

Валентина Савчук з юними луганчанами

Під кінець розмови Надія Василівна попросила нашої допомоги:

-Можливо, у когось з вас або ваших знайомих є вдома зайвий телевізор, то пожертвуйте цій родині, –   сказала жінка, яка вже не перший рік опікується чужими дітьми, які потребують сторонньої допомоги. – Та й плитка б не завадила…

Світ, як кажуть, не без добрих людей. Першими визвалися допомогти «дітям з війни» подружжя Савчуків з Лебедина, у яких є власний автомобіль. Насамперед, Валентина і Микола зайнялися пошуком телевізора. І знайшли. Так, кольоровий телевізор пожертвував житель Лебедина Леонід Васильович Цикало, завідуючий складом спецмедпостачання. На пальне власні кошти виділив ієрей Олександр Дерійов – житель с. Ворожба. 500 гривень пожертвував на дітей, які дивилися війні в «обличчя»,   підприємець-лебединець Олександр Андреєв (його кошти були витрачені на придбання солодощів і продуктів харчування для дітей з родини Балабан, а також на двохконфорну електроплитку). До благодійної справи долучилися ще ряд підприємців Лебедина, зокрема Андрій Чайковський (магазин «РАЙПО») , Людмила Показанець і ряд інших торгівельників. Одяг для дітей передала громадська організація Червоного Хреста.

«Мініатюрні» Харченки, де на сьогодні налічується лише дев’ять осель, зустріли нас буянням різнотрав’я і запахом стиглої садовини. Термометр у автомобілі Савчуків аж «зашкалював»від літнього спекотливого сонця. Тому, коли потрапили на територію садиби Балабанів, зітхнули з полегшенням – під розкішними кронами дерев, нарешті, вдихнули ковток прохолоди. Нам назустріч вийшов глава родини і його діти – 14-літня Ангеліна та 11-літній Ілля. Найстаршого з дітей Даніїла вдома не було – десь подався   рвати горобину, щоб заробити за її продаж якусь копійчину на хліб.

Поки йде розвантаження «гостинців», бесідую з Миколою Миколайовичем.

– Я безробітній уже багато років, тому виживаю на тому, що вирощую і продаю городину та садовину, – говорить господар садиби. – Коли дружина Оля , з якою ми уже кілька років як розлучилися, привезла дітей, то я спочатку аж розгубився. Спасибі отцю Олександру – крім моральної підтримки, він ще постійно допомагає нам і з хлібом, і з іншими харчами.

– А як же сільрада, фермер, що живе навпроти? – цікавлюся.

Я ні до кого ще не звертався за поміччю, – скромно відповідає Микола Балабан.

біля столу з гостинцями

Ближче знайомлюся з чарівними підлітками – Ангеліною та Іллею. Діти не приховують, що сумують за мамою, краєм, де у них все було – і набагато кращі побутові умови, і комп’ютер, і багато друзів. Дітвора сподівається, що скоро-скоро війна на Донбасі скінчиться і по них приїде в Харченки мама Оля, бо ж незабаром 1 вересня… Ще Ангеліна і Ілля казали, що і в тата їм добре, подобається працювати на городі, у садку, де достигло багато яблук, є своя морква, буряки, гарбузи. Хвалилися також, як доладовували щедрий врожай часнику й цибулі, як торгували врожаєм на ринку в Сумах (благо, залізнична колія проходить майже під вікнами їхнього будинку, а зупинка – всього за сотню метрів).

– А ви бачили молодий сад, що наш тато посадив?! І книжку власну видав! Зараз він ще одну пише, – навперебій хваляться юні Балабани з Харченків. На їхніх обличчях – усмішки, а в очах помічаю неприхований смуток…

Уже повертаючись додому, розмірковую прямо в авто про побачене і почуте того дня: всі ми у нинішній не простій життєвій ситуації повинні розуміти, що навіть маленька допомога – не лише гуманітарна, а й духовна , є нині дуже важливою. Особливо для дітей, які втекли подалі від війни…

І ще одне: держава мусить розуміти, що з нами, громадськими лідерами, теж треба рахуватися. Бо ми реально працюємо нарівні з службовцями.

Валентина ІВАШИНА,
голова Лебединської районної організації осіб з інвалідністю, член Національної Спілки журналістів України.
Сумська область. 30 липня 2014 р.

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар