Серед молоді з інвалідністю Анастасію Яблочко добре знають за її соціальними проєктами. Українські телеглядачі могли бачити її у романтичному шоу «Половинки». Вона пересувається на колісному кріслі, але як людина з інвалідністю себе не позиціонує.

«Насамперед, сьогодні я щаслива жінка і щаслива мама – це для мене найважливіше в житті» – вважає Анастасія.

Із пані Яблучко ми й поговорили про її непростий шлях до щастя. Точніше, про те, як змінювалося її сприйняття себе у складних обставинах.

З дитинства Анастасія була оточена любов’ю і діяльною підтримкою рідних. Завдяки їхній наполегливій праці її фізичний стан значно поліпшився. Можливо тому труднощі, пов’язані з інвалідністю, вона вважає не тягарем, а цінним досвідом.

«Я чомусь не сприймаю те, що дається легко. Коли мені було лише 16, померла моя мама. Вона завжди наголошувала, що я маю бути самостійною. Казала: «уяви, що з тобою буде, коли мене не стане?» – розповідає Анастасія.

Часто батьки дітей з інвалідністю зловживають гіперопікою – так простіше: з одного боку виявляєш жалість, з другого — не докладаєш зусиль, аби дитину чогось навчити. Так робила й бабуся дівчини, що виховувала її разом із мамою. Коли мама заохочувала дочку готувати, бабуся їй докоряла: «Чого ти мучиш дитину? В неї ДЦП, їй важко. Я зроблю краще й швидше».

Але мама їй нагадувала: «Настане день, коли нас не буде поруч, вона має сама все вміти!»

«Я так їй за це вдячна! Дуже б хотіла, аби вона була поруч, коли я виходила заміж, аби вона побачила мою донечку!» – каже жінка.

Свою соціальну діяльність Анастасія почала, створивши разом із подругою фонд для розвитку молоді з інвалідністю. Звертаючи увагу на тематичні пости в соцмережах, вона зрозуміла, що може ділитися власним досвідом. Згодом долучилася до «Жіночого клубу», що виник на базі міського соціально-реабілітаційного центру.

«Ми проводили різноманітні заходи, спрямовані на розвиток дівчат з інвалідністю: фотосесія, мейкап-вечірка тощо» – розповідає жінка.

«А на сьогодні одним з найважливіших моїх проєктів є група в Telegram. Ми так і називаємося – «Реальна спільнота». Її учасники стали для мене рідними! Навіть коли маю негаразди зі здоров’ям, завжди знаходжу сили й час поспілкуватися з ними» – каже Анастасія.

З-поміж багатьох подібних спільнот ця група вирізняється справжньою інклюзивністю. Це не резервація для людей з інвалідністю. Тут раді всім, хто прагне щирого спілкування й має що сказати, а до кожного учасника справді ставляться з повагою. Кожне фото чи картинка додатково описується, аби люди з порушенням зору не почувалися виключеними й отримували повний доступ до контенту.

«Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю» – улюблена Ремаркова цитата Анастасії. Найважчим для неї було повністю прийняти свою інвалідність — стати сильнішою за те, чого змінити не можна.

«Моє життя складалося так, що люди завжди оточували мене підтримкою й повагою, тому я не позиціонувала себе людиною з інвалідністю. Лише після народження дочки я примирилася з тим, що можу не все. У мене дефект правої руки, з грудною дитиною без допомоги обійтися неможливо» — підкреслює Анастасія. Допомагали свекруха й бабуся, за що жінка неймовірно їм вдячна.

Поступово життя Анастасії ставало все насиченішим. Жінка остаточно сформувалася й прийняла себе такою, як є. Все відбувалося так, як вона собі й уявляла: виникали нові ідеї й проєкти, особливо восени 2021-го й взимку 2022-го. Вони з чоловіком планували переїхати в нову квартиру, а якщо вдасться, навіть придбати власне житло. Повномасштабне вторгнення ці плани і мрії не зруйнувало.

«Зараз я живу у Німеччині у спокої й безпеці, але не було ні дня, у який би не думала про повернення в Україну. Часто уявляю, як це буде: сумую за рідними вулицями й будинками. Надію на перемогу мені дають наші Збройні Сили, волонтери й любов до рідної землі. Я вірю, що всі, хто цього хоче, повернуться додому!» – каже Анастасія.

А в перші тижні повномасштабної війни жінку огортали страх і абсолютна розгубленість.  Окрім вибухів лякала недоступність і ненадійність найближчих укриттів, лякала власна обмежена мобільність, але найбільше лякало те, що з нею поруч маленька дитина!

«Я не знала, як опанувати себе, аби не налякати дитину! Все, що відбувалося, Поліні здавалося пригодою. «Мамо, це так весело — ховатися від вибухів!» – казала вона, безтурботно стрибаючи. Я розуміла, що не можу її зупинити, але попереджала, що все дуже небезпечно. Казала, що вона має уважно слухати маму з татом і тримати мене за руку.

Під час тривог ми перебували у підвальному приміщенні християнської церкви, що неподалік нашого будинку. Господь дуже любить нашу родину й виявляв до нас велику милість! Наше укриття було з туалетом, душем і маленькою кухнею. Ми мали інтернет і електрику.

Проте, це було не захищене бомбосховище, а просто підвал. З першими тривогами люди масово бігли ховатися. Відчувалася абсолютна розгубленість.

І саме в укритті сталася ця болюча історія, яку пам’ятаю, ніби все відбулося вчора, хоча минуло півтора року.

Я зі страху за життя Поліни почала просити, щоб хтось, у кого є автівка, вивіз мою дочку з Києва. Я була готова віддати їм усе, що мала! Мене зупинив чоловік, мовляв, «не вигадуй», а Поліна запевнила: «я дуже добре поводитимуся, тільки не віддавай мене!» – згадує Анастасія.

«З Києва ми виїздили потягом. Я з родини залізничників і добре знаю їхню «кухню». Тому коли поїзд раптово почав їхати набагато швидше, одразу зрозуміла – відбувається щось незвичайне. Нам заборонили підходити до вікон і вмикати світло. Виявилося, що потяг попав під обстріл, але ми були такими втомленими, що емоцій це не викликало. Врешті, все минуло й ми опинилися в безпеці» – пригадує жінка.

У Європі як Українці Анастасії морально погано через війну, а як людина з інвалідністю вона почувається значно краще, ніж на батьківщині.

«Тут не ставляться до мене, навішуючи ярлики. Тут усміхаються, бо хочуть усміхнутися. Тут дивляться на мої ноги не для того, аби впевнитися в їхньому існуванні, а бо в мене класне взуття!

В наш час Українцям важливо проявляти максимум толерантності й розуміння. Варто, нарешті, вивчити поняття «людина з інвалідністю» й уникати зневажливих означень нозологій (візочник, сліпий, ампутант).

Щиро закликаю спілкуватися із людьми з інвалідністю на рівних, позбуватися стереотипів.

Також важливо говорити на ці теми із дітьми. Якщо ми все чітко й правдиво пояснюватимемо дітям, вони звикнуть до толерантного ставлення.

Я вірю, що в Україні саме так і буде – це ж не щось захмарне, а звичайне людське сприйняття, на яке здатен наш чудовий народ!» — вважає Анастасія.

Авторка Таміла Коваль

********

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».

***************

• Anastasia Yablochko, a public activist: “I wholeheartedly call for equal communication with people with disabilities”

 

Anastasia Yablochko is well known among young people with disabilities for her social projects. Ukrainian TV viewers could see her in the romantic show “Soul Mates.” She uses a wheelchair to get around, but she does not identify herself as a person with a disability.

“First of all, today I am a happy woman and a happy mother – this is the most important in my life,” Anastasia says.

We talked to Ms. Yablochko about her difficult path to happiness. More specifically, about how her self-perception had been changing through difficult circumstances.

Since childhood, Anastasia has been surrounded with love and active support from her family. Thanks to their persistent efforts, her physical condition has improved significantly. Perhaps, that is why she perceives the difficulties associated with her disability not as a burden, but as valuable experience.

“For some reason, I don’t accept things that come easy. When I was only 16, my mother died. She had always emphasized that I must be independent. She would say: “Can you imagine what will happen to you when I’m gone?” says Anastasia.

Parents of children with disabilities often overuse hyper-protection because it is easier: on the one hand, you show pity, and on the other hand, you don’t make any effort to teach the child anything. The girl’s grandmother, who was raising the child together with her mother, was doing the same. When the mother encouraged her daughter to do cooking, her grandmother would reproach: “Why are you torturing the child? She has cerebral palsy, and it’s hard for her. I can do it better and faster.”

But Anastasia’s mother would remind her: “The day will come when we won’t be around, so she must be able to do everything by herself!”

“I am so thankful to her for that! I wish she had been there when I was getting married, so she could have seen her daughter!” the woman says.

Anastasia began her social activities by creating, together with her friend, a fund for development of young people with disabilities. Looking through thematic posts in social media, she realized that she could share her own experience. Later, she joined the Women’s Club, which had been founded on the basis of the city’s social rehabilitation center.

“We held various events aimed at the development of girls with disabilities: a photo session, a makeup party, etc.,” recalls the woman. “And today, one of my most important projects is a Telegram group. And we are called that way – “Real Community.” Its members have become my family! Even when I have health problems, I always find energy and time to communicate with them,” says Anastasia.

This group stands out for its true inclusiveness among many similar communities. It is not a reservation for people with disabilities. Everyone who wants to have sincere communication and has something to say is welcome here, and each member is truly treated with respect. Each photo or picture is additionally described so that people with visual impairments do not feel excluded and have full access to the content.

“As long as a person does not give up, that person is stronger than their fate” is Anastasia’s favorite quote from the writer Remarque. The hardest thing for her was to fully accept her disability and thus become stronger than what cannot be changed.

“My life has been unfolding in such a way that people have always surrounded me with support and respect, so I have never considered myself a person with disability. It was only after my daughter was born that I came to accept that I couldn’t do everything on my own. I have a defect in my right arm, and taking care of a baby without somebody’s help is simply impossible,” emphasizes Anastasia. She received help from her mother-in-law and grandmother, and she is immensely grateful to them for their support.

Anastasiia’s life was gradually filling up. The woman’s identity finally formed, and she accepted herself as she was. Everything was going just as she had imagined: new ideas and projects were emerging, especially in the fall of 2021 and the winter of 2022. She and her husband were planning to move to a new apartment, and, if possible, even buy their own home.

The full-scale invasion did not shatter those plans and dreams.

“Now I’m living in Germany in peace and safety, but not a day goes by when I don’t think about returning to Ukraine. I often imagine what it would be like – I miss my native streets and buildings. Our armed forces, volunteers, and love for our homeland give me hope for victory. I believe that everyone who wants it will eventually come home!” says Anastasia.

And in the first weeks of the full-scale war, she was overwhelmed by fear and utter confusion. Aside from the explosions, she found herself terrified by the inaccessibility and unreliability of the nearby shelters. She was also scared of her own limited mobility, but above all, she was deeply frightened because she had a young baby with her!

“I didn’t know how to regain my self-control so as not to frighten the child! Everything that was happening appeared as an adventure to Polina. “Mommy, it’s so much fun to hide from explosions!” she would gleefully exclaim, leaping around carelessly. I understood that I couldn’t restrain my daughter, but I cautioned her that it was all very dangerous. I would tell her to listen carefully to Mom and Dad and hold my hand.

During the alarms, we took refuge in the basement of a Christian church near our home. The Lord loves our family very much and has showed great mercy to us! Our shelter had a toilet, shower, and a small kitchen. We had Internet and electricity.

However, it was not a fortified bomb shelter, but a simple basement. As soon as alarms sounded, people would rush in to hide. One could sense absolute chaos.

And it was in the shelter that a painful story unfolded, which I remember as if it took place yesterday, even though a year and a half has already passed.

Out of fear for Polina’s life, I started begging anyone with a car to take my daughter out of Kyiv.

I was ready to give them everything I had!

My husband stopped me, saying, “Don’t make things up,” and Polina was trying to reassure me: “I’ll behave very well, just don’t give me away!” Anastasia remembers.

“We departed from Kyiv by train. I come from a family of railway workers and know their “cuisine” well. So, when the train suddenly started moving much faster, I immediately realized that something extraordinary was happening. We were forbidden to come near the windows and switch on the lights. The reason was that the train had come under shelling, but we were so exhausted that it didn’t cause any emotions. After all, everything ended well and got to a safety place,” the woman recalls.

As a Ukrainian, Anastasia feels morally bad in Europe because of the war, but as a person with a disability, she feels much better than she did at home.

“Here, people do not treat me by attaching labels. Here they smile because they want to smile. Here, they look at my feet not to make sure they exist, but because I’m wearing cool shoes!

These days, it is important for Ukrainians to show maximum tolerance and understanding. We should finally learn the concept of a “person with a disability” and avoid pejorative definitions of nosologies (a wheelchair user, a blind persons, or an amputee).

I’m wholeheartedly urging everyone to communicate with people having disabilities as equals and get rid of stereotypes.

It is also important to talk about these topics with children. If we explain everything clearly and honestly to children, they will get used to tolerant attitudes.

I believe that it will be that way in Ukraine – it is not something sky-high, but a common human belief in the capabilities of our wonderful people!” believes Anastasia.

 

Prepared by Denys Ivanchenko.

*********

“THE INVINCIBLE LADY” is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, fascinate, and inspire.

This initiative is part of the project “Empowerment of Women and Girls with Disabilities by Strengthening their Involvement and Leadership in Communities,” which is being implemented by the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine with the support from the UN Women Ukraine and the Women’s Peace and Humanitarian Fund.

About the UN Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF)

The UN Women’s Peace and Humanitarian Fund is a unified global financial mechanism designed exclusively to support the participation of women in peace and security building and humanitarian responses. Governed by a range of civil society, governments, and the UN actors, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local women-led organizations and works together with women on the frontlines to build lasting peace. WPHF has provided funding and supported capacity building for more than 500 local civil society organizations working with the “Women, Peace, and Security” agenda and implementing humanitarian activities in 28 crisis-affected countries.

This publication has been prepared with the financial support from the United Nations Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF), but the views and contents expressed herein do not necessarily represent the official endorsement or recognition of the United Nations.