«Нескорені атошники»: 62-річний Анатолій Фатєєв на протезах грає у футбол і опановує нову професію

«Нескорені атошники»: 62-річний Анатолій Фатєєв на протезах грає у футбол і опановує нову професію
23 Листопада 2017
Друкувати цю новину

«Нескорені атошники»: 62-річний Анатолій Фатєєв на протезах грає у футбол і опановує нову професію

Хода «Нескорених» – учасників АТО, медиків, волонтерів, рідних та близьких мужніх людей, які захищали Батьківщину пройшла у День Незалежності. Проте, історії цих людей актуальні. Про них треба знати. І пам’ятати, що не так далеко, на нашій землі, в нашій країні йде справжня війна.

Анатолій Фатєєв, 62-річний будівельник із Броварів, з перших днів російсько-української війни вирішив піти добровольцем на фронт.

– Ще коли в березні 2014-го «зелені чоловічки» зайшли в Крим, я побіг у Броварський військкомат і написав заяву, щоб узяли мене на фронт добровольцем.  Дивився на всі ці кримські події по телебаченню і просто зла не вистачало, – розповідає Анатолій.

Однак, у військкоматі спочатку поставилися досить скептично до бажання літнього чоловіка, який закінчив військову кафедру понад тридцять років тому, і з того часу ніколи не служив у армії. Але Анатолій не здавався й постійно нагадував про себе. Через рік прийшов виклик і направлення в у 20-й батальйон 93-ї бригади, що базується в Новочеркаську.

 Так будівельник став сапером, а через три дні вже був на лінії фронту під Авдіївкою. Дружині Анатолій  «навішав локшини на вуха».

– Дружину я, чесно зізнаюсь, обдурив. Інакше вона б мене просто нікуди не пустила. Сказав, що їду просто на перепідготовку в якусь частину в тилу. Перед відправкою в зону АТО  я запитав  у військових начальників: «А як щодо того, аби трохи мене підучити? Все-таки тридцять років минуло як я воєнну кафедру закінчив, усе, що знав – забув. Та й обладнання, технології й озброєння, напевно, змінилися…». У відповідь почув: «Жити захочеш – навчишся», – пригадує Анатолій.

 Саме через брак досвіду у саперній справі 12 червня 2015-го року під час розвідки у Мар’їнці один із найстарших воїнів у своїй частині, Анатолій отримав поранення і втратив обидві ноги, натрапивши на заміновану пастку ворога.

– … Отримую наказ: провести  мінну розвідку й поставити міну, – згадує Анатолій,  – Є таке правило у саперів і розвідників: повзти завжди тим шляхом, який ти вже розвідав. Я провів розвідку, знайшов дві сепаратистські розтяжки, і поповз назад іншою дорогою. Це була моя перша помилка. Потім я встав на ноги, зробив два кроки і помітив на землі скло. Відразу подумав про наших хлопців – будуть іти вночі, наступлять, вночі чути добре і будь-який сепар просто влупить чергу на звук. Думаю: попереджу хлопців. Уже через нього переступив, але мабуть, зачепив.  Це була друга моя фатальна помилка – зловив міну. Я відразу впав як підкошений. Праву ногу відірвало відразу, і вона бовталась на штанах тільки, ліву ампутували в шпиталі… На щастя, поруч були наші бійці, які наддали мені першу допомогу. Треба постійно бути уважним. Ось, наприклад, стоїть звичайна гільза, не буцай її ногою! Бо ти її буцнеш, а під нею – міна. Наші на сепарський прапор сильно кидалися, просто як бики на червону ганчірку! Не потрібно цього робити, бо їх спеціально лишали замінованими…».

Ветеран АТО переконаний, що якби у нього і в інших українських вояків було більше часу на фахову підготовку до бойових дій, жертв і поранених було б набагато менше.

«Нескорені атошники»: 62-річний Анатолій Фатєєв на протезах грає у футбол і опановує нову професію

У госпіталі Анатолій дізнався, що їхній комбат представив його до державної нагороди.  Вороги позбавили його ніг, але не змогли побороти його дух і знищити жагу до життя. Він  так само сміється і жартує, як і до поранення. І більше переживає не за себе, а за свою кохану дружину «Люсічку», якій зараз, звичайно, дуже непросто.

– Я її довго обманював, – сміється Анатолій. – Дзвонив ледь не щодня. Сказав, що їду на 10 днів на перепідготовку, а сам провоював 2,5 місяці. Їй нелегко зараз. Бігає скрізь з моїми папірцями. Ви ж знаєте, яка у нас бюрократія. Ще в мене онука народилась і потрібно доньці допомагати. Другому онуку рік, і він у нас як ураган. «Зашивається» з усіма нами, Люсічка моя».

–  Може вам якась допомога потрібна? – запитую, – Щось допомогти вирішити?

– Та ви що! У мене все є. Отримав навіть квартиру від райдержадміністрації. Нещодавно мені виділили кошти й людей для ремонту й обладнання нового житла. Я навіть у футбол грав з такими ж каліками безногими, як сам, коли був на реабілітації в  Австрії. Хоча, зізнаюся,  було кілька моментів у  шпиталі, коли я хотів повіситися на штанзі від ліжка. А потім подумав: «Біль пройде, життя буде продовжуватися. А якщо я піду з цього життя, значить, сепари тебе вбили, перемогли? Цього не буде”, – каже він з посмішкою, – Терпи, стисни зуби і терпи!».

Через 3 місяці Анатолій став на протези й пішов, а через 1,5 роки він уже їздить на скутері. Мужній сапер не раз приїжджав в київський госпіталь, щоб морально підтримати молодих бійців з ампутованими кінцівками. Анатолій має багато планів на майбутнє. Він збирається змінювати Україну, і разом з такими ж небайдужими воїнами хоче контролювати місцеву владу і чиновників.

– Тут дуже багато байдужих людей. Вони думають, що війна десь там, дуже далеко…», – ділиться ветеран, – Повернутися у мирне життя, не залишивши щось на фронті неможливо, – каже Анатолій. – Старість мене вдома не застане. Мені реально не вистачає часу. Піду навчатися на інженера теплонагляду – я ж півжиття пропрацював на будівництві.. А на запитання чи пішов би знову на фронт, якби можна було повернути час назад, відповідає: «Без вагань. Я недарма втратив свої ноги, щось корисне таки встиг там зробити… Я мав захистити свою країну, свою сім’ю, майбутнє своїх онуків. І життя наше поступово налагоджується.

Вечірній Київ

  Категорія: