«Не треба нас боятися тільки тому, що ми на візку»

«Не треба нас боятися тільки тому, що ми на візку»
17 Березня 2016
Друкувати цю новину

Львів – Історія з Романом Кисляком, людиною з особливими потребами, якого вигнали з одного з львівських ресторанів, привернула увагу суспільства. Однак, після цього випадку були ще кілька, коли людей з фізичними вадами не сприйняли у публічних місцях. Для Романа та інших людей з особливими потребами сьогодні важливо змінити ситуацію, ставлення суспільства до таких, як вони.

У центр духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус» Роман Кисляк завжди приходить із солодощами, як додому. Бо насправді почувається тут, як вдома – його завжди чекають. Після інциденту у львівському ресторані життя Роман змінилось. Коло його спілкування помітно зросло, досить часто йому пропонують допомогу. Жартує, що ніколи працювати (а чоловік таксує), бо ходить на каву. Запрошень багато після того, як у Львові почалась акція «запроси друга з особливими потребами на каву».

Є відчуття, що люди почали поважати. Водночас, мені неприємно, що моя вада стала публічною

Роман Кисляк

«Є відчуття, що люди почали поважати. На вокзалі підійшла жінка і розповіла, що її син в АТО, що вона мене впізнала і підтримує. Водночас, мені неприємно, що моя вада стала публічною, мені 36 років, і раптом про мене дізнались. А я живу 36 років… Я не люблю слово «інвалід», бо воно з англійської означає помилка. А я вважаю, що такі, як ми, не є помилкою. Помилка чия? Бога чи людини? Лікарська помилка – так є, в, моїй ситуації, зокрема», – говорить Роман.

Для чоловіка людяність важливіша від будь-яких грошей. Із бідних людей грошей за таксі не бере, досить часто до нього звертаються старенькі люди з геріатричного центру, яких підвозить на медичні обстеження. Для нього важливо сьогодні змінити ставлення суспільства до таких, як він. Тому Роман разом з працівниками центру «Емаус» працює над організацією тренінгів для ресторанів, установ, офісів.

Це мають бути базові, елементарні навики спілкування з людьми з особливими потребами

Надія Калачова

«Ми відкриті для всіх. Це мають бути базові, елементарні навики спілкування з людьми з особливими потребами, щоб люди могли розпізнати, яка це люди з інвалідністюсть, знати правила етику з такими людьми, навчитися з ними розмовляти», – каже Надія Калачова, працівник «Емаусу».

Українське суспільство знає або ж обмаль, або ж взагалі нічого про людей з особливими потребами. Бо їх зрідка можна зустріти на вулицях, а тим паче – у публічних місцях.

Вони повинні виходити в люди, до них мають звикнути, бачити їх, йти їм назустріч

Марія Ростоцька

«Вони повинні виходити в люди, до них мають звикнути, бачити їх, йти їм назустріч. Вони таким чином відкриють дорогу в люди таким, як вони самі. Я працювала в одному із закладів у Львові разом з людьми із вадами зросту, які боялись відкритися іншим. Насправді, все залежить від людини», – наголосила Марія Ростоцька, ресторанний менеджер.

Кожна людина має право на життя

Львів’янин з особливими потребами, 33-річний Юрій Михальчук, майже вісімнадцять років свого життя провів переважно у чотирьох стінах свого помешкання. Вчителі навчали його вдома. Він донині з гіркотою пригадує свій єдиний візит у школу. У класі учні намагалися його жаліти, пропонували зошити і ручку. Вчитель змусив їх одного разу відвідати Юрія вдома, але школярі, прийшовши, не знали, як мають з ним розмовляти. Якби Юрій від першого дня міг відвідувати школу, то однокласники б до нього ставились, як до всіх.

«Ми б і сварились, і мирились, разом вирішували б спільні шкільні справи, не було б до мене пильної уваги, особливої, я б почувався тоді на рівні з усіма», – каже він. Останні п’ятнадцять років Юрій щодругий день відвідує майстер-класи у центрі для людей з особливими потребами. Там знайшов нових друзів.

Треба виходити на вулицю, показуватись, не соромитись, що ти у візку, чи погана вимова. Кожна людина створена на цьому світі, і так має бути

Юрій Михальчук

«Ми для суспільства мінус, держава була б рада, аби нас не було. Але Господь кожному дає життя. Треба змінювати думку людей, більше виходити на вулицю, показуватись, не соромитись, що ти у візку, чи погана вимова, чи взагалі німий. Кожна людина створена на цьому світі, і так має бути», – каже Юрій Михальчук.

З будинку він може вийти на вулицю самостійно, але візок йому допомагають винести. Сісти в автобус може лише з допомогою інших людей, бо водії, зазвичай, зупиняють автобус за метр від тротуару. Доїхати у поліклініку самостійно теж не може – подолати перешкоди дорогою на візку йому самому нереально, просто може перекинутись. Пандус перед медичним закладом встановили, але перш, ніж до нього дістатися, слід подолати ще один бар’єр, де немає перил. До того ж, всередині поліклініки Юрій не може пересуватись у візку самостійно.

Один не допоможе – то другий, п’ятий допоможе обов’язково

Юрій Михальчук

«У мене рука слабенька. Одна рука і нога паралізовані. Якби тут були перила, я б підтягнувся. Є люди дуже гарні, переважно нема проблем сісти в автобус чи зайти в поліклініку, завжди знайдеться хтось, хто допоможе. Звісно, що є й такі люди, які відвертаються, не хочуть дивитись на таких, як я. Але один не допоможе – то другий, п’ятий допоможе обов’язково. Не треба нас боятися лише через те, що пересуваємось на візку. Розумію, що немає практики з нами говорити. Але це не означає, що ми кусаємось. Змінювати треба суспільство – нам потрібно більше виходити, розмовляти з людьми», – говорить Юрій. Тому намагається вдома не замикатись у чотирьох стінах. Досить часто виходить на вулицю, відвідує товариша у геріатричному пансіонаті. Невелику відстань долає аж за годину. Мусить їхати дорогою, бо не подолає самостійно перешкод тротуару. Машини візок об’їжджають. Але дорогою Юрій завжди зустрічає знайомих.

Юрію Михальчуку дуже потрібен новий візок для пересування. Найкращим для нього був би з двигуном, тоді б чоловік почувався більш самостійним на вулиці.

Радіо Свобода

  Категорія: