Не фінал, Вася: історія однієї реабілітації

Не фінал, Вася: історія однієї реабілітації
1 Грудня 2017
Друкувати цю новину

Не фінал, Вася: історія однієї реабілітаціїПам’ятаєте популярний мем «Будь, як…». Ви сотню разів бачили, як його пишуть про відомих і невідомих людей. «Будь, як Юра, Коля, Вітя, Юля, Настя…». А скільки людей із вашого кола знайомих могли би стати таким мемом? В моєму колі сьогодні з’явилася ще одна.

Після відвідин комплексу «Агапе» в селі Боратин під Луцьком, журналістка Район.Луцьк познайомилася з Васею, який проходить там реабілітацію. Йому 27, і вже кілька років Вася пересувається на інвалідному візку. Розповідаючи про своє життя, хлопець посміхається. Сміється, коли згадує про невдалий стрибок у воду, який зробив його людиною з інвалідністю.

Все про Васю

«Можу розказати про себе майже все, що пов’язано із травмою», – починає розповідь хлопець, і більше не страшно спитати щось не те чи не так. Далі розмова йде легко і невимушено, з жартами і постійною посмішкою Васі.

Наш співрозмовник родом з невеликого села Заозерне на Любомльщині. Там він ріс у сім’ї, де було троє дітей.

«Подобалися мені фізкультура, трудове – де треба було найменше думати (сміється – авт.). Я любив бігати, стрибати, чудити. Потім пішов навчатися у ліцей на заочне, на електромонтера і водія. Це був 2007 рік. На власне диво, закінчив дипломом з відзнакою», – каже Василь Патращук.

А колись цей хлопець зовсім не підпускав до себе людей

А колись цей хлопець зовсім не підпускав до себе людей

Після ліцею, хлопець пройшов вишкіл армією. Півроку прослужив у навчальному корпусі «Десна» на Чернігівщині, а потім перевівся до Володимира-Волинського.

Після армії влаштувався електромонтером і пропрацював півроку. Потім поїхав на заробітки у Росію, далі купив авто і їздив «на Польщу».

«Ну, ось і все. Ми вже підходимо до того моменту, коли я отримав травму. Зараз мені це смішно. А тоді було не смішно», – каже Вася посеред розмови.

Травма

«У 2013 році я ще їздив у Польщу. На той час у мене були хороші стосунки із однією дівчиною. Все було серйозно. Одного дня ми поїхали у сусіднє село на «празник». Відпочивали спочатку вдома. Вживали спиртне, їли. Було все чудово. Поки в когось не виникла ідея поїхати на ставок і покупатися.

Я мерзляк. Не хотів поступово заходити у воду. Вирішив стрибнути.

Під алкоголем мені здавалося, що і море по коліно. Я не розрахував свої сили. Набираю розбіг, щоб пірнути, і наступне, що я пам’ятаю – як під водою лежу, не в змозі поворушити ні ногами, ні руками. І тільки носом відчуваю, що я доторкнувся до дна ставка, обличчям в пісок. В мене закінчується повітря, і я не знаю, що робити. Шок, істерика – все на купу.

Я тоді спитав себе: «Вася, це фінал?».

Хлопця дістали з води, а він не міг поворухнутися. Згадує тільки, що було дуже гаряче. Уже потім він дізнався, що при травмах шийного відділу хребта так буває.

«Я лежав оце на березі, і спочатку нічого серйозно не сприймав. Думав, зараз приїде «швидка», ну, завезуть мене в лікарню, ну, зроблять може якусь операцію, чи просто поставлять гіпс – і все, через пару днів буду знову бігати і стрибати», – безтурботно продовжує Вася.

Депресія

Коли хлопець лежав у реанімації, до нього підійшов черговий лікар.

«Перше, що я від нього почув, це: «Що ти наробив, хлопче?!». Я був шокований. Не розумів, чого він задає мені такі питання. «Ти розумієш, що ти поламав собі життя?», – питає він, а я все одно нічого не розумію. «Ти поламав життя собі і своїм родичам. Ти інвалід. В кращому випадку тебе чекає інвалідний візок. В гіршому – ти живеш два тижні».

Я такий зразу думаю: «Та шо ти мені там, дядьку, розказуєш? Зараз операцію мені зроблять, і я буду ходити».

З того часу в його житті багато змінилося. Він замкнувся в собі, постійно ховався від людей, розірвав стосунки з рідними та друзями.

Хлопець багато посміхається

Хлопець багато посміхається

«Дівчина ще цілий рік була зі мною. Вона мене доглядала. Ми розійшлися друзями. У нас ніякої сварки не було. Я просто попросив її піти від мене. На той час я не бачив перспективи у відносинах між фізично здоровою людиною і неповносправним».

Дивом Вася вважає те, що може сидіти і розмовляти: адже два роки після травми він просто пролежав у ліжку.

«Нічого взагалі не хотілося робити. Мене приходили переодягнути, памперса поміняли, перекинули на спину – і все. Просто лежав і чекав, коли – сьогодні чи завтра – я помру».

Реабілітація

Певний час Вася з сім’єю їздив до приватних реабілітологів.

«Вони всі мені говорили: «Ти наш клієнт. Ми тебе через місяць на ноги поставимо». Тільки в мене з’являлася якась надія, я заїжджаю на наступний сеанс, а він питає, з чим я до нього приїхав.

Я з кожним разом більше і більше розчаровувався в різних людях у білих халатах, і так я замкнувся до того, що взагалі нікого не сприймав».

Поки одного разу брат не привів його до церкви «Фіміам». Люди з церкви повезли хлопця у реабілітаційний кабінет. Він поїхав, просто, аби від нього відчепилися.

Кілька років тому хлопець почав реабілітацію в «Агапе»

Кілька років тому хлопець почав реабілітацію в «Агапе»
Після того, як почалася реабілітація, Вася досягнув значних успіхів

Після того, як почалася реабілітація, Вася досягнув значних успіхів
Він займається на тренажерах, і виконує те, що раніше і не сподівався робити

Він займається на тренажерах, і виконує те, що раніше і не сподівався робити
Тепер Вася може самостійно розпалювати вогонь в каміні

Тепер Вася може самостійно розпалювати вогонь в каміні

«Я приїхав, і побачив, що – ого! – тут такі самі люди, як і я, – згадує наш співрозмовник, – Я спитав, чи маю шанс стати на ноги. По обличчю жінки було видно, що нічого доброго вона мені не скаже. Лікар відповіла, що не бачила людей, які би з такою травмою піднімалися на ноги.

В «Агапе» у Васі багато друзів

В «Агапе» у Васі багато друзів

Всередині було щось незрозуміле. З одного боку – «та ти шо! Та шоб я на ноги не став!», а з іншого я починав з цим миритися».

Тоді Васі пообіцяли, що навчать його жити з травмою, і бути самостійним. Так він почав їздити на реабілітацію. Їздив з Любомльського району, долав 600 кілометрів на тиждень. Першим результатом було те, що хлопець самостійно навчився одягатися.

«Я багато кому розказував історію, як вперше після травми одягнув кофту. Одного ранку я прокинувся, довгий час намагався сісти. Побачив перед собою кофту, і вирішив одягнути. Я одягав її до обіду. Коли я одів, то почав кричати на всю хату «урааааа!» Брат забігає в кімнату, і думає, що щось зі мною сталося. Для мене це була дуже велика радість. Але одягнути – то одна справа. Мені ще треба було її скинути. Словом, так і пройшов мій день (сміється – авт.)».

Вася часто питає людей, чи думають вони, коли взуваються зранку, чи одягаються, наскільки вони щасливі. Відколи він опинився на візку, почав цінувати речі, над якими раніше взагалі не думав.

«Моя реабілітація тривала місяць. Потім я самостійно займався вдома. Тренувався по 4-5 годин на день. Вчився самостійно сідати, перевертатися зліва направо, просто працював з еспандером, гантелею. Брат робив мені різні пристосування. Все починалося пляшкою з водою – літр, півтора. Потім брат засипав пляшки піском, заливав бетоном. Зробив мені міні-штангу, і я почав нею працювати. За два роки мій результат помітний. На початку реабілітації мені руки підіймали догори і клали за голову, і я самостійно не міг їх опустити. Зараз я з-за голови тягну 22 кілограми».

«Сфоткайте нас з найкращим доглядачем»

«Сфоткайте нас з найкращим доглядачем»

Люди

«Я їжджу по різних таборах, і вже сам проводжу реабілітацію. Розповідаю людям свою історію. Я бачив людей, у яких реально все гірше, ніж у мене. Дивився на них і бачив, як вони радіють життю. І думав, «чому ж ви радієте?!» А вони їздили грати у волейбол, теніс, посміхалися і були веселими. Вони знайшли Бога у своєму житті, і я побачив, що він для них замінив усе».

Сьогодні хлопець шукає себе. Каже, що хотів би працювати, але група інвалідності не дозволяє йому стати на облік у центрі зайнятості. Вася каже, що спокійно міг би працювати у кол-центрі і відповідати на дзвінки, але поблизу його дому таких вакансій, на жаль, нема.

З вікон, каже Вася, тут відкриваються чудові краєвиди

З вікон, каже Вася, тут відкриваються чудові краєвиди

Тому поки що хлопець їздить таборами, розповідає людям свою історію.

«Можливо, хтось почує мою історію і зробить з неї висновок. Або не зробить, але згадає її перед тим, як стрибати в озеро. Якщо хоч одна людина замислиться – це означає, що я живу недарма».

У найближчому майбутньому Вася хоче зібрати разом людей на візках у межах його сільської ради. Він хоче надихнути інших не впадати в депресію, а братися за реабілітацію. Бо жити можна і на візку. Головне – навчитися і пристосуватися.

Людмила РОСПОПА

  Категорія: