«Люди з інвалідністю мають право брати участь у виборчому процесі країни на рівні з іншими громадянами», – Валерій Сушкевич

23 Травня 2016 Друкувати цю новину

Інтерв’ю з Уповноваженим Президента України з прав людей з інвалідністю Валерієм Сушкевичем було проведено Міжнародною фундацією виборчих систем (IFES Ukraine) за підтримки Уряду Канади та Агенства США з міжнародного розвитку.

«Люди з інвалідністю мають право брати участь у виборчому процесі країни на рівні з іншими громадянами», - Валерій Сушкевич

Ви були першою людиною, призначеною на посаду Уповноваженого з прав людей з інвалідністю в Україні. Як створення цієї посади змінило доступ людей з інвалідністю до політичного процесу?

Інституція Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю створена відповідно до Указу Президента України від 1 грудня 2014 року № 902. Я дійсно перша людина, яку призначено на цю посаду згідно з Указом Президента України від 3 грудня 2014 року № 911. Саме в цей день уся міжнародна спільнота відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю.

Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю забезпечує здійснення Президентом України конституційних повноважень щодо забезпечення додержання прав і законних інтересів людей з інвалідністю, у тому числі тих, які отримали інвалідність у зоні проведення антитерористичної операції, осіб з інвалідністю війни.

Основними завданнями Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю є, зокрема, моніторинг додержання в Україні прав і законних інтересів людей з інвалідністю, виконання Україною міжнародних зобов’язань у цій сфері, внесення в установленому порядку Президентові України пропозицій щодо припинення, усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб людей з інвалідністю, запобігання обмеженню та порушенню законних інтересів таких осіб, взаємодія з органами влади з відповідних питань, участь у розробці проєктів нормативно-правових актів.

Минуло не так багато часу і вже налагоджено системну роботу відповідного спрямування.

Важливим чинником у цьому напрямку є виконання положень Конвенції ООН про права людей з інвалідністю. Саме тому, я разом із представниками громадських організацій людей з інвалідністю прийняв участь у роботі 14-ї сесії Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, яка відбулася в Женеві в серпні-вересні 2015 року, на якій розглядалася перша періодична доповідь України про виконання Конвенції ООН про права людей з інвалідністю.

Мене дуже розчарував виступ представника Уряду, який компліментарно та недостовірно розповів про «чудовий» стан щодо забезпечення прав людей з інвалідністю та їх соціальної захищеності, у тому числі щодо участі в політичному і суспільному житті.

Унаслідок проведеної нами там роботи Комітет ООН з прав людей з інвалідністю надав Україні конкретні рекомендації, у тому числі стосовно доступу людей з інвалідністю до виборів, а саме: рекомендував Україні внести зміни до відповідних законів, щоб люди з інвалідністю могли здійснювати своє право обирати та бути обраними незалежно від опіки чи інших режимів, а також забезпечити, шляхом законодавчих та інших заходів, доступність бюлетенів і виборчих матеріалів та виборчих дільниць.

Конституція України гарантує громадянам нашої держави вільне волевиявлення на виборах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, практична реалізація якого регламентується відповідними законодавчими актами. Однак, коли йдеться про виборців з інвалідністю, на мою думку, в Україні наявне суттєве обмеження прав таких громадян як у процедурі голосування, так і в можливості висунення кандидатом у виборчі інституції.

Користуючись Заключними зауваженнями Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, я разом зі своєю командою опрацював і подав до розділу «Очікувані результати» за стратегічним напрямком «Забезпечення права на участь в управлінні державними справами та у виборах» Національної стратегії у сфері прав людини, затвердженої Указом Президента України від 25 серпня 2015 року № 501, пропозиції щодо заходів зі створення умов для забезпечення виборчих прав людей з інвалідністю.

Я з моєю командою узяв участь у роботі п’яти робочих груп, створених при Мін’юсті, з розробки Плану дій щодо реалізації Національної стратегії у сфері прав людини. Нами до цього Плану було запропоновано більше 100 заходів, спрямованих на сприяння здійсненню людьми з інвалідністю прав та основоположних свобод практично в усіх сферах життя, у тому числі з приводу доступу людей з інвалідністю до виборів.

Абсолютну більшість зазначених пропозицій було враховано у Плані заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2015 р. № 1393-р. Серед них є завдання до кінця 2016 року:

  • вивчити міжнародний досвід щодо забезпечення права голосу недієздатних громадян (осіб) з урахуванням специфіки інституту недієздатності та подати Кабінетові Міністрів України пропозицій за результатами проведеного аналізу;
  • розробити зміни до законодавства про вибори та референдуми з метою створення умов для забезпечення виборчих прав людей з інвалідністю.

Окрім того, з метою покращення реалізації в Україні положень Конвенції ООН про права людей з інвалідністю і Заключних зауважень Комітету ООН з прав людей з інвалідністю стосовно первинного звіту України про стан реалізації Конвенції ООН про права людей з інвалідністю я взяв на себе координацію роботи стосовно опрацювання пропозицій щодо змін до деяких законів України щодо поліпшення доступу осіб із порушеннями слуху до інформації. Задля цього мною були залучені до опрацювання відповідних пропозицій ВГО «Національна Асамблея осіб з інвалідністю України», Національний комітет спорту осіб з інвалідністю, ВГОІ «Українське товариство глухих», Рада перекладачів жестової мови Київської організації УТОГ і Лабораторія жестової мови Інституту спеціальної педагогіки Національної академії педагогічних наук України.

Результатом цієї роботи стала редакція проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо поліпшення доступу до інформації осіб з порушеннями слуху», яким запропоновано внести зміни до законів України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про засади державної мовної політики», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про телебачення та радіомовлення», «Про Суспільне телебачення і радіомовлення», «Про кінематографію», «Про рекламу», «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про місцеві вибори» і «Про всеукраїнський референдум». Ці пропозиції були надіслані до Держкомтелерадіо та підтримані останнім. Цей законопроєкт зараз знаходиться в Мін’юсті на правовій експертизі.

У цьому законопроєкті ми опрацювали норми щодо обов’язку всіх телекомпаній забезпечувати адаптування для сприйняття особами з порушеннями слуху шляхом перекладу на українську жестову мову та/або субтитрування всіх офіційних повідомлень, у тому числі виступів вищих посадових осіб держави, та інформації про надзвичайні ситуації, соціальної та політичної реклами, а також іншого телепродукту в розмірі не менше 10 % до 2017 року, 20 % – до 2018 року, 50 % – до/з 2020 року.

На Вашу думку, якою є найбільша проблема в забезпеченні доступу людей з інвалідністю до виборчого процесу в Україні і які кроки Ви вважаєте необхідними, щоб розв’язати цю проблему?

У нас є суттєва дистанція між задекларованим правом обирати і бути обраним та його виконанням. Пасивність держави в подоланні цієї дистанції, відсутність політичної волі в Парламенті, виборчих інституціях – це порушення прав людей з інвалідністю, прояв дискримінації відносно цих людей…Тому, висновок: влада, обрана без участі людей з інвалідністю – продовження дискримінації громадян з інвалідністю.

Тотальна бар’єрність – основна з характеристик виборчого процесу в Україні відносно людей з інвалідністю. Починаючи з норм законодавства, які містять суперечності з Конвенцією ООН про права людей з інвалідністю, закінчуючи архітектурною, інформаційною та іншими видами перешкод у реалізації виборчих прав… Виборці з інвалідністю обмежені голосуванням вдома та з великими труднощами на виборчих дільницях. Однак, за моєю оцінкою, близько мільйона таких осіб, якщо не більше, участі у виборах не приймають.

Виборчі дільниці мали б відповідати всім вимогам доступності та бути універсальними, проте, насправді, у більшості своїй вони – бар’єрні. Проблеми архітектурної доступності часто виникають також і в межах прилеглої території, де розташована дільниця. За наявності доступу до приміщення бар’єри часто виникають усередині. Багато випадків, коли виборча дільниця розташована на другому поверсі, а будівля без ліфта. Проблемою є також незручне розташування дільниці без урахування ширини коридорів, площі приміщень, освітлення тощо. Крім того, відсутня допомога на вході, немає супроводжуючих під час голосування.

Фактично не визначено законодавчо процедуру для незрячих виборців.

Занепокоєння викликає і те, що виборці з проблемами зору знаходяться в нерівних умовах з іншими в доступі до інформації про кандидатів та їхні програми.

І якщо під час процесу агітації частина виборців можуть самостійно робити зусилля щодо отримання інформації в аудіоформаті за допомогою комп’ютерної техніки та мережі Інтернет, то, фактично, не існує можливості ознайомитися з інформацією про кандидатів у передбаченому законом обсязі на виборчі дільниці під час голосування. Зокрема, держава жодним чином не забезпечує, наприклад, такі способи донесення інформації, як використання матеріалів шрифтом Брайля, приладами для збільшення тексту або ті, які надавали б інформацію в аудіо-форматі. Зі схожими бар’єрами стикаються люди з порушенням слуху. Перешкоди створює відсутність перекладу на жестову мову під час інформування про кандидатів та їхні програми, включаючи передвиборчі дебати під час трансляції по телебаченню або через інтернет-ресурси у відео-форматі.

На етапі голосування ті самі проблеми існують під час голосування вдома: у виборців з інвалідністю відсутня можливість знайомитися з кандидатами та їхніми програмами в обсязі, передбаченому законом, вони нарікають на недостатність інформації. Також, під час голосування вдома на людей з інвалідністю чекають такі перешкоди: досить часто вони змушені очікувати впродовж цілого дня на представників виборчої комісії, що спричиняє суттєві незручності. У них виникають певні побоювання у зв’язку з приходом у їхню оселю незнайомих людей. Крім того, люди з інвалідністю відзначають при такому виді голосування порушення таємниці голосування. Отже, у зв’язку з цим, назріває питання передбачення альтернативних методів голосування, як, наприклад, голосування через пошту або Інтернет.

Потрібно сказати ще про одну цинічну ситуацію, яка реалізується лідерами політикуму України відносно виборців з інвалідністю. Вони використовують мільйони виборців з інвалідністю як об’єкт маніпуляції під час організації голосування, застосовуючи цинічні темні виборчі технології. І це мене особливо обурює.

Саме з цим, на мою думку, пов’язані труднощі з упровадженням чіткої організації доступних виборів для громадян з інвалідністю.

Чимало проблем для людей з інвалідністю є не тільки з реалізацією права віддати свій голос за обраного кандидата, але й бути обраним…

Раніше ви працювали як член Парламенту. Що ви можете розповісти про свій досвід як політика з інвалідністю?

Будучи молодим, 20-ти річним чоловіком, я займався спортом для людей з інвалідністю, а також громадською діяльністю в Дніпропетровську. Тоді я був членом спортивного клубу «Оптиміст». Сама назва клубу була знаковою, адже в ті часи людині з інвалідністю складно було бути оптимістом.

Починав щораз більше відчувати потребу зробити щось корисне для людей з інвалідністю і для людей, які знаходилися в складних життєвих ситуаціях. Досить швидко зрозумів – щоб чогось досягти, потрібно мати вплив на владу. Однак, тоді панував радянський режим, у якому громадян з інвалідністю для тієї влади не існувало. Обмежувалися наданням певного рівня пенсійного забезпечення.
У колишньому радянському і пострадянському суспільстві намагались уникнути появи в соціумі людей з інвалідністю, тому що тоді влада вважала, що візочникам, сліпим, глухим, не місце в такій «красивій» системі.

Намагався співпрацювати з владою Дніпропетровська. Це була надзвичайно складна область для такої діяльності. Велика кількість військових баз, ракетних установок – у тому числі найбільш стратегічних – атомних. Все існувало за військовими законами (правилами). Вирішувати питання людей з інвалідністю було надзвичайно складно. Але я не здавався, мобілізував громадські організації на системну роботу в напрямку підтримки людей з інвалідністю, а вони, відповідно, делегували мені комунікацію з владою. Результат моєї невтомної праці прийшов згодом, через кілька років.

Першу пропозицію взяти участь у виборах до обласної ради отримав у 1996 році. Була це незвичайна ситуація – людина в інвалідному візку змагалася у політичних виборах. Такого ще в Радянському Союзі не було, як і не було в посткомуністичній Україні. Мене переконували, щоб я заспокоївся і що перемогти у виборах я не маю шансу. Однак, відчуваючи підтримку людей, я пішов на вибори. Моєю виборчою командою на той час було лише 3 моїх соратники по громадській діяльності.

З обладнання був старий фотоапарат. У нас не було навіть друкарської машинки для друкування листівок. Але ми працювали і знали, що робимо це, захищаючи права людей. На здивування багатьох моїх опонентів я увійшов у другий тур у виборах в обласну раду депутатів, маючи опонентом у фіналі заступника мера Дніпропетровська. І ми отримали першу перемогу на виборах – я став депутатом обласної ради.

Я почав писати проєкти рішень і ухвал, пов’язаних зі змінами життя людей з інвалідністю. Терпляче пояснював усім, що потрібно щось змінювати відносно цієї категорії. Урешті, відважився подати перший проєкт рішення обласної ради про соціальний захист людей з інвалідністю. Мене прогнали. Не відступав. Нарешті вдалося переконати депутатів дніпропетровців і 2/3 моїх пропозицій у рішення обласної ради щодо соціального захисту і прав людей з інвалідністю було ними підтримано.

Цікавий факт стався зі мною 16 років тому, коли я виграв вибори до Верховної Ради України. Пам’ятаю мій перший день в Києві. Я під’їхав на інвалідному візку до головного входу Верховної Ради. Міліція, яка охороняла, закрила переді мною двері. Питалися, куди хочу дістатися? Казали відійти. Я показав депутатське посвідчення. Але їх це не переконало. Мене надалі не впускали.

- Це неможливо - казали міліціонери. Зачекайте, ми повинні з’ясувати, – врешті почув я від охорони.

Міліціонери дзвонили до начальника охорони із запитаннями – що мають робити? Бо тут якийсь інвалід на візку каже, що він депутат. І були дуже здивовані, коли, врешті, мусили мене пропустити до Верховної Ради. То була типова пострадянська поведінка. Тоді в людей з інвалідністю не було жодних прав. А тут, раптом, депутат в інвалідному візку! Це не вкладалося в їхніх головах. Але так реагувала не лише міліція. Для пострадянської української влади я, як людина з інвалідністю, не існував, як депутат українського Парламенту...

Але сьогодні, після тривалої безперервної роботи в Парламенті мене впізнають скрізь за фактом парламентської та урядової діяльності, яка відбулася за останні роки в Парламенті, Кабінеті Міністрів України та Адміністрації Президента України.

За час роботи у Верховній Раді України будівля Парламенту та приміщень, в яких розміщені окремі комітети, стала доступнішою. Але найголовніше мною було написано понад 130 законопроєктів, спрямованих на сприяння реалізації прав і покращення життя людей з інвалідністю.

Три з цих законопроєктів, які мною були зареєстровані в 2004, 2006 і 2011 роках, стосувалися доступу людей з інвалідністю до виборів. Ними пропонувалися зміни до законодавства в частині встановлення гарантій доступності до виборчого процесу на всіх його етапах (від агітації до безпосередньо виборів) виборців з особливими потребами (з порушенням опорно-рухового апарату, з вадами зору, слуху та інших категорій маломобільних виборців), а також щодо голосування за місцем проживання (у тому числі в будинках-інтернатах), виготовлення трафаретів шрифтом Брайля, фізичної доступності дільниць, здійснення передвиборчої агітації з урахуванням потреб людей з інвалідністю, запровадження довіреної особи людини з інвалідністю
І групи по зору тощо.

Парламентський політикум України та, власне, й урядовці, важко допускають громадянина з інвалідністю до політичного життя країни, до формування української влади.

Яку роль, як Ви вважаєте, відіграють інститути громадянського суспільства у підвищенні дискурсу про права людей з інвалідністю на участь у політичному житті в Україні?

Громадські організації людей з інвалідністю та їх спілки є рушійною силою на шляху до забезпечення рівних прав і можливостей людей з інвалідністю та їх соціального захисту.

Такі інституції займаються виявленням, усуненням перепон і бар’єрів,  що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб відповідних осіб, у тому числі стосовно доступу таких людей нарівні з іншими громадянами до об’єктів фізичного оточення, транспорту, інформації та зв’язку, а також до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту.

Громадські об’єднання надають соціальні та інші послуги людям з інвалідністю, залучають їх до суспільної діяльності, здійснюють громадський контроль за дотриманням прав цієї категорії населення, представляють їхні інтереси та сприяють усуненню проявів дискримінації стосовно них.

Інститути громадянського суспільства набагато швидше реагують на виклики сьогодення, які, на превеликий жаль, усе частіше зустрічаються в житті людей з інвалідністю. Представники таких об’єднань іноді набагато фаховіше володіють питаннями, що стосуються відповідної категорії громадян.

Сьогодні я не уявляю формування та реалізацію державної політики щодо людей з інвалідністю без громадських організацій та їх спілок.

До того ж, хочу сказати, що держава відповідно до моїх законодавчих пропозицій, які стали законами України, тепер зобов’язана співпрацювати з такими інституціями та залучати їх до прийняття рішень і опрацювання проєктів нормативно-правових актів, які стосуються людей з інвалідністю. Це, зокрема, визначено Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», Указом Президента України від 3 грудня 2015 року № 678 «Про активізацію роботи щодо забезпечення прав людей з інвалідністю», Регламентом Кабінету Міністрів України та Порядком подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України.

Саме громадськість, яка опікується проблемами інвалідності, змогла разом з моєю командою забезпечити підписання і ратифікацію Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, що тепер є частиною українського законодавства.

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Ваші дані будуть надійно збережені! Вашу e-mail адресу не буде опубліковано. Також інші дані не будуть передані третій особі.
всі поля обов'язкові до заповнення.