Леся Лимар: «Для незрячої людини книга – це вікно у світ»

12 Лютого 2015 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Леся Лимар – дипломований тифлопедагог та практичний психолог. Із 2005 року вона працює в Українському товаристві сліпих (УТОС) у Дніпропетровській області, де обіймає посаду інструктора-методиста. У пані Лесі з дитинства проблеми з зором, тому вона по собі знає, як живеться незрячим в Україні.

– Пані Лесю, скажіть, будь ласка, скільки людей із проблемами зору знаходяться на обліку Українського товариства сліпих в Дніпропетровській області?

– В Дніпропетровській області на обліку знаходиться 2216 осіб І, ІІ і ІІІ групи. Це переважно люди похилого віку, за 60 років. Молодь неохоче вступає в нашу громадську організацію, на жаль.

– У чому полягає саме ваша робота?

– Я обіймаю посаду інструктора-методиста, яка передбачає керівництво роботою первинних організацій області. В цілому, УТОС включає в себе 12 осередків в Дніпропетровській області і 6 – у Донецькій, які приєдналися до нас 2 січня 2015 року. Це осередки в тих містах Донецької області, які знаходяться на території, підконтрольній Україні, – Артемівськ, Краматорськ, Маріуполь, Костянтинівка, Слов’янськ і Червоноармійськ.

– Якщо казати про професійну зайнятість людей із проблемами зору, в яких сферах вони працюють частіше за все?

– Багато людей працюють масажистами, економістами, юристами. Є навіть така громадська організація «Незрячі юристи України», яка має осередки в різних великих містах із центральним офісом у Києві. Багато людей музикантів, співаків. От, наприклад, є у нас Юрій Устименко, йому 75 років, він працював викладачем в Дніпропетровській консерваторії імені М. Глінки по класу фортепіано. Дуже багато людей працюють за робітничими спеціальностями. На території нашої області є п’ять підприємств громадської організації УТОС – в Кривому Розі, в Дніпропетровську – два, в Дніпродзержинську і в Нікополі. Дніпропетровська організація ДУВП працює з Укрзалізницею і випускає продукцію залізничного призначення (з’єднувачі рейок, стрілок, перемички, плоскі шайби), для будівничої галузі (різноманітні профілі для гіпсокартону) та електричних мереж (низьковольтні блоки зажимів). А ВПО «ЛУЧ» УТОС виготовляють оприскувачі для садівництва та інший садовий інвентар. Раніше це були дуже потужні підприємства, за рахунок їхньої роботи УТОС як організація сама себе забезпечувала. Зараз замовлень менше, і дуже тяжко конкурувати з підприємствами, де таку роботу виконують автомати.

– А Дніпропетровська міська влада якось допомагає у працевлаштуванні?

– Не дуже, чесно кажучи. Частіше за все розраховуємо на свої сили.

– Скажіть, будь ласка, які навчальні курси та культурні заходи проводяться в Дніпропетровську для людей із проблемами зору?

– Зараз у місті створюється новий проєкт із навчання людей із інвалідністю такій професії, як грантрайтер (автор цього проєкту Олена Хименко в 2014 році виграла грант у конкурсі «Молоді вчені – Дніпропетровщині» на суму 38,5 тис.грн. В його межах планується проведення 12 семінарів для відібраних 20 слухачів, де будуть навчати оформленню документів для отримання грантів, розвитку власних проєктів основам фандрайзингу, – авт.). І, наскільки я зрозуміла, не останньою метою проєкту буде залучення до роботи хлопців, які повернулись із АТО з інвалідністю. Я була на прес-конференції цього проєкту, сама записалася до списку бажаючих прослухати курс.

– Якщо говорити про спеціальне технічне обладнання, наскільки сьогодні УТОС забезпечений книгами зі шрифтом Брайля, аудіо книгами, тифлотехнікою?

– З книгами Брайля проблема колосальна. Так, вони випускаються, але в дуже малій кількості, десь 2-3 штуки на рік. В 2012 році були розмови, що колишній президент виділив гроші на друк підручників шрифтом Брайля, але, як мені пояснював директор Харківської школи-інтернату для дітей із вадами зору, не знайшли видавництва, яке б надрукувало такі книжки. Тому ми цих книг і не побачили. Я знаю, що є невеликі друкарні у Львові, Києві, які видають книги зі шрифтом Брайля. Наша друкарня при УТОСі – Будинок звукозапису та друку – випускає, в основному, періодику. Але й на періодику фінансування мізерне.

– Тобто державної допомоги ви взагалі не відчуваєте?

– Взагалі. Дуже критична ситуація. Рятують аудіо-книги, вони є в Інтернеті, хоча й у вигляді піратських записів. Також у Києві є бібліотека, яка співпрацює з бібліотеками з Росії, Білорусі, за підтримки студентів вони організовують різні проєкти, наприклад, записують сучасну українську літературу, а потім дарують. Щодо забезпечення апаратами для читання цих книг, то був завод у Донецьку, який переробляв китайські магнітофони для того, щоб можна було слухати ці записи на касетах, дисках і на флешках. Але у зв’язку з нинішньою ситуацією він не працює. Але без книг не можна, для людини, яка втратила зір, книга – це все, розумієте? Це вікно у світ. Тому ми рекомендуємо людям купувати міні акустичні системи – такі маленькі колонки, куди можна вставляти флешки. Вони коштують близько 150 гривень. В принципі, доступні. Так, вони не дуже довговічні, але якщо акуратно користуватися, то на рік вистачає. Недавно в нас з’явився один меценат, приватний підприємець і просто добра людина, який періодично допомагає. Так от,  минулого року за його підтримки ми купили 16 міні акустичних систем. Не дуже багато, але ми подарували їх тим, які не можуть самі собі купити.

– А чи є у вас зв’язки з міжнародними організаціями?

– Саме в нас немає, а в центральному управлінні в Києві є такі зв’язки. Але це більше обмін досвідом, інформацією. Ось у Львові, в Луцьку є багато проєктів з міжнародними організаціями. Та на західній Україні міська влада по-іншому ставиться до громадських організаціях нашого типу, сприяє їхньому розвитку, справно виділяє кошти і на статутну діяльність, і на реабілітаційні центри, і на друк книг. Є також окремі люди, які самостійно багато чого роблять задля підтримки людей із вадами зору. Наприклад, Оксана Потимко. Раніше вона була головою Львівської обласної організації УТОС, а зараз у неї своя організація ВГО «Українська спілка осіб з інвалідністю – УСІ», яка займається інклюзивною освітою. Нещодавно вона приїжджала в Дніпропетровськ, проводила конференцію, так ось у неї є зв’язки і зі шведами, і з поляками. Її міжнародний проєкт «Відчинилося життя» зараз дуже популярний. Суть його в тому, що до неї приходять незрячі люди, які вміють та хочуть співати, а потім виступають з концертами за підтримки оркестру Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Тобто треба бути трохи активнішим. Я також хочу навчитися. Тому що ідеї є, а як їх втілити – проблема.

– В 2014 році Україна визначилася з євроінтеграційним курсом. Ми хочемо бути частиною європейського простору і, відповідно, мусимо прийняти європейські стандарти життя. Як Ви вважаєте, в чому різниця у ставленні європейців до людей із вадами зору та ситуацією в українському суспільстві?

– Взяти хоча б міський простір. У Європі вже давно вся архітектура міст проєктується на базі універсального дизайну – це така організація простору, коли якась будова чи споруда зручна для всіх категорій, незалежно від стану здоров’я. У нас в країні також є норми цього дизайну, але все це зазвичай залишається на папері… В Європі, коли людина з інвалідністю приходить влаштовуватися на роботу, якщо вона відповідає заявленим вимогам роботодавця на певну посаду, її візьмуть. Головне – щоб ти був конкурентоспроможним у своїй професії. А в нас, на жаль, приходить людина незряча – і все, ти ж не бачиш, як же ти будеш ходити на роботу. Стереотипи наших роботодавців подолати непросто. Радянські часи, коли для людей із вадами зору будували окремі будинки, підприємства,  санаторії, лікарні дуже негативно вплинули на включення людей у суспільство. Тому зараз так популярна інклюзивна освіта, але, наприклад, для людей із вадами зору це непросто. Я бачу це по своїй донці, вона навчалася і в Дніпропетровській школі-інтернаті для дітей із вадами зору, і в Харківській, а зараз навчається в масовій школі, і їй дуже важко, хоча вона не незряча, а просто має деякі проблеми з зором. Без технічного оснащення, без спеціального тифлопедагога, який допомагав би дитині хоча б на перших етапах навчання, це просто неможливо.

– А з яким ставленням простих українців ви частіше всього зіштовхуєтеся?

– Буває різне. Це навіть від регіонів залежить. От, наприклад, в Харкові, незрячі активніші в громадському житті, тому ставлення і влади, і людей позитивне. А у нас переважно люди або жаліють, або тікають, просто відгороджуються від проблем. Минулого року для того, щоб змінити ставлення громадськості в нашому місті, ми проводили акцію до дня білої тростини, який відзначається 15 жовтня, на Європейському майдані. Це був концерт наших артистів, а волонтери розповсюджували інформаційні буклети, де було написано, що треба робити, якщо зустрінеш незрячу людину в місті. Що потрібно не жахатися, а просто запитати: «Чи потрібна вам допомога?» От і все. Хоча б з цього можна почати.

Ресурсний центр ГУРТ