Історія війни: Ми повернулися, бо для мене потреби дітей – понад усе

8 Липня 2022
Друкувати цю новину

Національна Асамблея людей з інвалідністю України (далі ‒ НАІУ) в рамках проєкту “Криза  в Україні: реагування та відновлення з урахуванням інвалідності” розповідає про досвід представників громадських організацій людей з інвалідністю (далі — ГОІ)  ̶  членів НАІУ, здобутий під час перших днів широкомасштабного вторгнення росії на територію України.

Громадська організація «Розправлені крила» вже понад 10 років є джерелом підтримки і ресурсу для багатьох сімей, яка об’єднує львівських батьків дітей з інвалідністю. Серйозним викликом для них стала пандемія Ковід-19, яка зачинила нас вдома і позбавила зустрічей, шо стало серйозним викликом для них. Від тоді організація перейшла в онлайн, і як могла продовжувала діяти. Повномасштабне вторгнення Росії стало ще більшим шоком для батьків. Частина з них залишила Україну, втікаючи від російських ракет і бомб. Але більшість лишилася у Львові, і на це є багато різних причин. Але попри все, члени організації продовжують бути один для одного підтримкою, продовжують говорити про потреби своїх дітей, оскільки вони з війною нікуди не зникли. Ми продовжуємо розповідати історії таких сімей, оскільки вони важливі і світ має їх почути.

Ми повернулися, бо для мене потреби дітей – понад усе

Наталія – мама двох чудових дітей – 13-річної Софії і 11-річного Лук’яна. Сім’ю війна застала вдома у Львові і змусила тікати від обстрілів до Польщі. Але вони повернулися. Попри те, що на перший погляд дітям мало би бути краще в країні, де рівень медицини і соціального захисту вищий, ніж у нас. Тим більше у час війни. Але ні, виявилось, що для обох дітей, які мають СМА (спінальна м’язова атрофія) і повністю залежні від апаратів, медикаментів і стороннього догляду все ж краще у стінах рідного дому.

Втеча від тривоги

Наталя з дітьми живе у багатоповерхівці в одному зі спальних районів Львова. У них верхній поверх і панорамні вікна. Це може бути перевагою у мирний час, але не тоді, коли країну обстрілюють ракетами. Тож щодня від повномасштабного вторгнення думка про евакуацію за кордон ставала все реальнішою.

«Ми вирішили виїжджати, бо щодня наростала тривожність. Я ж розумію, що не зможу евакуювати дітей в разі чого. Я сама це не подужаю ніяк, – розповідає Наталя. – У нас відносно неподалік військовий об’єкт, а тому загроза виглядала дуже реальною. І жодного розуміння, як ситуація може розвиватися далі».

Справа в тому, що і Софія, і Лук’ян через свій діагноз повністю залежать від апаратів та сторонньої допомоги. Саме це забезпечує їм життя. Вони самі не рухаються і не дихають, але водночас вони все розуміють. Наталя каже, що з рідного дому її гнав страх за їх життя і думка, що вона їх не вберегла від війни.

Вирішили їхати недалеко – до сусідньої Польщі. Попри всі складнощі евакуації в такій ситуації – успішно добралися.

«Софія – доросла, їй треба було пояснювати, що відбувається і чому ми змушені їхати за кордон. Лук’ян менший і для нього пояснення мали бути більш дитячі. Але загалом вони добре перенесли той переїзд», – згадує Наталя.

Думки про самогубство

Сім’я пробула в Польщі 80 днів. І це стало неочікувано важким випробуванням.

«В першу чергу я втомилась фізично. Шалено втомилась фізично. Софія і Лук’ян потребують безперервного цілодобового догляду. Тут, у Львові, я маю допомогу: є дві бабусі і няні. За кордон ми виїхали з однією бабусею і нянею. Чергувалися, але це не врятувало ситуацію. Я втомилась настільки, що навіть були суїцидальні думки…», – ділиться Наталія.

Але разом з тим були також думки про те, щоб переїхати до котроїсь з європейських країн на постійне проживання. Наприклад, в Німеччині та Данії гарантований цілодобовий догляд за дітьми, які цього потребують, тобто їх батьки мають змогу працювати. Наталія – лікар за освітою, але в Україні працювати не має змоги. І ось з’явилась можливість для її самореалізації як фахівця.

«Та коли я уявила, як це буде для моїх дітей, то ця ідея відпала. Вони дуже соціальні, вони комунікують з нами, і з тими, хто доглядає за ними. І для Софії, і для Лук’яна це дуже важлива частина життя. А у випадку мовного бар’єру це стає неможливим. До того ж, там я не зможу обирати тих, хто буде з моїми дітьми, а це також дуже важливо. В Україні я оплачую цих фахівців сама, але я й обираю їх. Я насамперед керуюся потребами дітей, тому рішення було очевидним», – розповіла Наталія.

Чи не єдиною вагомою перевагою тимчасового перебування за кордоном Наталія називає те, що діти могли бачитися з татом. Він лікар і працює в Німеччині. З початком повномасштабного вторгнення можливість відвідувати дітей в Україні відпала, а ось приїжджати до них до Польщі він міг.

«Лук’ян дуже прив’язаний до батька і для нього можливість його бачити дуже важить. Саме з цієї причини він не хотів повертатися додому», – пояснила Наталія.

З її слів, їхати до Львова вона вирішила після того, як російська ракета таки прилетіла в той військовий об’єкт, який розташований неподалік їхнього будинку.

«Будинок встояв, вікна лишилися цілі, і я вирішила повертатися», – згадує Наталія.

 

Дорога додому

До Польщі сім’я виїхала 3 березня, а вже 22 травня вони повернулися в свою рідну домівку у Львові. Софія дуже раділа поверненню, бо тут її іграшки, друзі. Лук’ян спочатку сумував за батьком, але швидко адаптувався і зараз чекає татового приїзду. Життя повернулося в своє русло. Так, воно не таке, яким було до 24 лютого, але вони вдома, біля них друзі й рідні.

«Чи я почуваюся в безпеці? Ні. Я почуваюся безпорадною через люди з інвалідністюсть дітей. Мені неспокійно, бо в разі чого я навіть не зможу спустити їх донизу. Під час повітряних тривог ми не спускаємося в укриття, бо там холодно, сиро і немає достатньої кількості розеток для всієї нашої апаратури. Я тривожусь, а раптом не буде електроенергії… А тим часом війна триває і ракети далі летять на Львів. Та ми наразі лишаємося вдома з розумінням того, що в разі активних воєнних дій поряд знову вимушені будем тікати», – резюмує Наталія.

 

 

Цей матеріал підготовлений в рамках проєкту «Підтримка сімей, які виховують дітей з інвалідністю в умовах воєнного стану», який реалізується в рамках співпраці з Громадською спілкою «Всеукраїнське громадське Об’єднання «Національна Асамблея людей з інвалідністю України» в межах впровадження проєкту «Криза в Україні: реагування та відновлення з урахуванням інвалідності», що реалізує ГС «ВГО «НАІУ» та Європейський форум осіб з інвалідності (EDF).

 

#НАІУ  #EDF    #CBMGlobal  #допомога  #Переможемо #СТОЇМО #Не_словами_а_справами #війна_росії_проти_УКРАЇНИ

 

написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар