Ірина РОЖКОВИЧ: «Кожна дитина, народжена в цей світ, – це скарб»

28 Лютого 2018 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Із нещодавніх постів на Фейсбуці, що стосуються дітей з інвалідністю: «Одну дитину із аутизмом не взяли у шкільну поїздку, а іншу дитину – з синдромом Дауна – вигнали із танцювального класу, бо вона не встигала за іншими… Є такі хлопчики і дівчатка, яких ніхто не запрошує на дні народження. Є діти, які хочуть бути в команді, але їх ніхто не бере, бо важливіше перемогти, ніж дати таким дітям брати участь. Діти з інвалідністю – не рідкісні і не дивні, вони лише хочуть того самого, що й інші: прийняття!»

У цих згаданих випадках, що мали місце в нашому місті і які засудила більшість користувачів Інтернету, – діагноз нашому суспільству, яке до цього часу не позбавилося «совкового», якогось сором’язливого ставлення до людей з особливими потребами або, як іще кажуть, – з обмеженими можливостями. Не важливо, як краще їх називати, головне – сприйняти «особливих» людей і, зокрема, дітей як рівних у суспільство, бути поруч і розглядати їх не в аспекті дефекту, а з точки зору їхніх можливостей та цінності/корисності нашому суспільству.

Саме таку думку висловила з цього приводу заступник директора Медико-соціального реабілітаційного центру «Дорога життя» / Обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю Ірина РОШКОВИЧ, яка нещодавно повернулася з міжнародного навчального курсу «Послуги для дітей з особливими потребами», що проходив на базі центру “Машав” Агентства міжнародної співпраці Ізраїлю. 

– Як взагалі ви потрапили на цей курс і якою була його мета?

– Інформацію щодо подання заявки на участь у міжнародному навчальному курсі я отримала від голови ужгородської громадської організації батьків, які виховують дітей з інвалідністю Ольги Принцовської. Курси проходили англійською мовою, але на базі “Машав” є курси й російською та іспанською мовами. Головна мета навчання – обмін досвідом, напрацюваннями фахівців, що працюють у системі надання послуг дітям з інвалідністю.

– Хто ще входив до вашої групи?

– Усього нас було 27-ро  із 17 країн світу, в тому числі, з Азії, Африки, країн колишнього радянського союзу. З України – двоє: я  та керівник центру раннього втручання одного з реабілітаційних закладів для дітей з інвалідністю Одеси Оксана Кривоногова.

– Чи задовольнила вас програма курсу?

– Цілком. Вона була побудована логічно й послідовно. Окрім необхідних теоретичних знань матеріал надавався у тренінговій формі. Відбулося багато візитів до ізраїльських організацій, які надають послуги даній категорії населення від народження і до похилого віку. Знайомилися з роботою центрів денного перебування, освітніх закладів – як інклюзивних, так і спеціальних, реабілітаційних.

– Що найбільше вразило?

– Знаєте, таке домінуюче почуття поваги до особистості кожної людини і дитини зокрема. Головне гасло не лише тих людей, які займаються «особливими» дітьми, а цілої держави: кожна дитина, яка народжується на світ, – це скарб. І ще – повага до батьків, які виховують цих дітей. Тобто саме те, що в нас декларується, але виконується, м’яко кажучи, не зовсім.

Хоча останнім часом відчуваються деякі зрушення. Про це говорить і останній візит Марини Порошенко, яка взяла участь у відкритті Ужгородського міського інклюзивно-ресурсного центру, який покликаний забезпечувати супровід дітей із особливими освітніми потребами віком від 2 до 18 років протягом всього навчання. Хочеться вірити, що українська влада нарешті повернеться обличчям до проблем цих людей і особливо – дітей.

–  Які ще особливості ізраїльського підходу до цієї теми вас зацікавили?

– У цій країні люди з інвалідністю живуть за принципом: «Нічого для нас без нас». Тобто вони заявляють свої права на активну участь у суспільному та громадському житті. І їх там чують. У центрі уваги – дитина, сім’я, якість їхнього життя. У спілкуванні людина  розглядається не в аспекті її дефекту, а з точки зору її можливостей, в тому числі і те, як бути корисним суспільству. Тобто: ПОТРІБНО  шукати те, що вона може, а не журитися через те, чого вона не може.

– Гадаю, так само побудована і діяльність центру «Дорога життя»?

– Насправді, це і є основою філософії роботи нашого центру, яку ми сповідуємо з 1999 року. Зміни на краще відбуваються повільно, але вони є, і ключем успіху особисто я вважаю раннє виявлення порушень розвитку дитини, від самого народження, та комплексну сімейно-центровану допомогу.

– В Ізраїлі теж надають великого значення послугам раннього втручання?

 – Безумовно. Там діє так звана скринінгова система виявлення порушень розвитку, яка передбачає комплекс досліджень, що дозволяють якнайраніше виявляти порушення у дитини. З цього приводу навіть прийнято спеціальний закон і діє програма «Краплина молока», якою охоплені всі. Її етапи – виявлення, обстеження, допомога. З першого дня дитина перебуває під пильним наглядом фахівців, і подальше її життя, за необхідності, проходить із супроводом фахівців різних галузей (охорона здоров’я, освіта, соціальний захист). Наприклад, коли у дитини виявляють порушення слуху, то вже з 6-8 місяців їй роблять спеціально для неї призначений імплант, тож далі вона живе і розвивається без цієї вади розвитку.

Загалом забезпечення технічними засобами в цій країні викликає захоплення. Передусім тому, що у цьому питанні використовується індивідуальний підхід до потреб кожної дитини. Тобто спочатку цей засіб апробовується на самій дитині, а потім замовляється. Ми ж інколи отримуємо те, що не підходить дитині, і потім доводиться відмовлятися та замовляти повторно.

– Зараз і в нас голосно заговорили про інклюзію, що передбачає реальне включення «особливих» дітей в освітній простір. Як це відбувається в Ізраїлі?   

–  В Ізраїлі досить розгалужена система дошкільних та шкільних закладів, коли особливі діти навчаються з іншими.  Але є й спецзаклади. І що цікаво: їх намагаються розташовувати поруч із звичайними дитсадками чи школами, щоби діти мали можливість спілкуватися на майданчиках, в їдальнях тощо.

Уся загальноосвітня система для дітей з інвалідністю розрахована на те, що вони навчаються не з 7 до 18 років, як звичайно, а до 21 року. Вважаю це цілком логічним, адже цим дітям потрібно більше часу для опанування навчальної програми.

 – Успішна робота з особливими дітьми передбачає високий рівень персоналу, який їх обслуговує. Чи багато нового ви відкрили для себе на навчанні?

– Те, як до навчання персоналу ставляться в Ізраїлі, не може не вражати.

Існує досить розгалужена мережа центрів підвищення кваліфікації. Фахівці постійно працюють над вдосконаленням навчальних програм, діляться досвідом, існує система моніторингу знань та супервізії. Педагог виступає посередником між навколишнім середовищем і дитиною. І в звичайних, і в спеціалізованих шкільних та позашкільних закладах особлива увага приділена навчанню демократичним цінностям, увазі до особистості, толерантності. Інноваційний підхід полягає в тому, що дитину навчають думати, аналізувати і самостійно приходити до усвідомлення, розуміння цих  понять. Тож діти в такому спілкуванні – активні учасники, а не слухачі. А найкращий результат дає, звісно ж, навчання через ігри. 

– Як ви збираєтесь впроваджувати у вашу повсякденну діяльність знання та досвід, отримані на навчальному  курсі «Машав»? 

– На закінчення курсу мала честь сказати заключну промову від усієї групи, в якій, в першу чергу, висловила вдячність уряду Їзраїлю за можливість отримання знань, практичного досвіду задля покращення якості життя найвразливішої верстви населення, а саме, дітей з інвалідністю та їхніх сімей. Головний висновок курсу: «Кожна дитина народжена у цей світ – це скарб!” У кожної людини є свої “особливі” потреби та обмежені можливості, але кожна людина має і “особливі” можливості, які вона може втілити у реальність та принести користь суспільству. А головна потреба кожної без винятку людини – це повага до її особистості та любов…»

Усе почуте, побачене та осмислене обов’язково за допомогою колег будемо намагатися впровадити і в наших закладах, які займаються наданням абілітаційних/реабілітаційних послуг дітям з інвалідністю. Будемо працювати, залучати через посольство Ізраїлю фахівців, експертів: така можливість існує. Продовжимо навчання нашого персоналу, удосконалимо підготовку кадрів. Багато років ми працюємо з цього питання з голландськими колегами, тепер ще сподіваємось на підтримку й ізраїльських. Мета одна: покращити якість своєї роботи, і, як результат, якість життя людей з інвалідністю.