Думала лише про те, як вивезти людей з небезпеки – історія війни Олесі Перепеченко

20 Червня 2022
Друкувати цю новину

Про себе і власний порятунок думати не було часу – і це її і врятувало. Як переживала перші місяці війни незряча Олеся Перепеченко, виконавчий директор громадської спілки “Сучасний погляд” (організація – член НАІУ).  Історія з перших вуст у спеціальному проєкті Національної Асамблеї людей з інвалідністю України та EnableMe UA.

Війна мене застала у відрядженні на Західній Україні, далеко від мого чоловіка і родини. Ми мали бути два тижня в Карпатах на реабілітації з великою групою незрячих і слабозорих людей і тренерів, а я була старшим тренером. Тож 19 лютого я поїхала у я в Західний реабілітаційно-спортивний центр проводити фізкультурно-спортивну реабілітацію для осіб з порушенням зору. І з 20 лютого  розпочався збір, приїхало 20 осіб-реабілітантів і 12 тренерів з різних куточків України – і з Харкова, і з Донецької області, і з Києва, Чернігова, Черкас і не тільки.

В той самий день, 24 лютого зранку, коли ми почули цю інформацію, у мене був шок. Адже треба було приймати складне рішення – за всю группу. Ці люди далеко від своїх сімей, в горах, а скільки триватимуть бойові дії і де безпечно – невідомо.

Зі спортивної бази нас намагались вивезти кілька разів, адже в тих краях прилітали ракети і ми не могли зрозуміти як виїхати. В автобусі ми розпланували хто куди їде, наприклад, хлопці з Маріуполя не могли вертатись додому, тому домовились їхати до друзів на Франківщину.

Лише під вечір ми дістались Львівського вокзалу, щоби взяти квитки додому. На вокзалі був хаос, шалена, велика кількість людей, просто лавина – хто за кордон їде, хто в інші регіони. Скрізь сварились люди, штовхали мене, кричали «скільки ви тут будете стояти» – там було небезпечно.  Ми зателефонували черговому по вокзалу і попросили допомогти прийняти нашу велику групу людей з інвалідністю, тому для нас відкрили додаткову касу. Я також хотіла взяти квиток додому. Я живу під Києвом у Стоянці (прим. біля Ірпеня).  Подзвонила додому, а мій чоловік і мама просять мене не їхати, а залишитись у Львові хоча б на тиждень, адже там вже почались обстріли. І так я залишилась у Львові.

Самою страшною ситуацією було, коли я відправляла незрячу жінку в Чернігів до її мами. На той момент там було безпечно і поїзди ходили, але я просили її лишитись, ніби якесь передчуття. Але вона відмовилася навідріз – хотіла до мами. І ось доїхала вона до Києва, а там поїзд зупинили і всіх висадили, тому що потяг до Чернігова не їде, там перебили колії. І ось мені з одного боку телефонує ця жінка і плаче, а з другого – її мама і плаче в трубку, каже: «Що робити, Маша в Києві, вона плаче, там ніхто їй не може допомогти, її завели в зал для людей з інвалідністю, а я приїхати за нею не можу – у нас тут почали літати і бомбити». Її доньці, Маші, 32 роки, але вона зовсім не самостійна, вона не вміє ходити з тростиною, за неї все робила мама. У неї є світловідчуття, ніч від дня вона може відрізнити, але орієнтуватися на незнайомому вокзалі їй майже неможливо. Я почала шукати допомогу для неї в Києві, щоби хоч води та їжі їй привезли. Але метро вже було закрито, до вокзалу неможливо було добратися. Тоді ми попросили чергову на вокзалі в Києві посадити Машу до найближчого потяга до Львова, і вже за мабуть півтори-дві години її посадили в евакуаційний поїзд і вона вирушила до нас. Я весь час була з нею на зв’язку і тим часом домовилась, щоби її прийняли до реабілітаційного центру на поселення.

Після того, як ми відправили нашу групу, а я і ще кілька тренерів з Сумської області і Харкова залишились на Львівщині у знайомих. У двокімнатній квартирі нас було більше 10 осіб, з них троє було зрячих, а всі інші незрячі та слабозорі. Спали хто де міг – ставили додаткові ліжка, спали на підлозі, на дитячих ліжках, хто де. Коли зранку о п’ятій загуділа тривога, ми за 10 хвилин з речами вискочили на вулицю – я досі не знаю, як ми змогли так зорганізуватись. Нас відвезли до села, у велику хату, і ми там жили якійсь час. Хлопці дрова рубали, топили пічку, ходили в магазин.

Чи не наступного дня мені почали дзвонити люди і розповідати що люди масово почали їхати за кордон. На мене вийшов мій коллега і сказав, що займається організацією евакуаційних автобусів на Польщу. І так з 25-26 лютого я почала цим займатися –  формувати групи, селити людей тимчасово на день-два у Львові, продумувати маршрути, домовлятись за поселення і відправляти за кордон. Сама я не хотіла їхати, тому що, поперше,  в мене мої рідні люди лишились в Стоянці, а подруге, з усіх боків до ночі мені дзвонять просять допомогти. Навіть якщо комендантська година, я домовляюсь, щоби водії автобусів могли зустріти і забрати людей, адже поїзди сильно затримувались і приходили серед ночі до Львова. Як їхати з України? Тут навколо мене все так закрутилось, що я навіть не думала про те як виїхати, думала лише про те, як когось вивезти.

Мені здається це врятувало мою психіку від того, щоби зовсім не рухнути. Адже два роки тому у мене від передозування роботи стався нервовий зрив, з якого мені довелось виходити за допомоги лікарів і психологів. У мене були панічні атаки, фобії. На щастя у мене просто не вистачало часу думати про щось інше, ніж допомога людям, які хотіли виїхати з війни.

Мої друзі надали мені квартиру у Львові, і так я і працювала. У Львові, здається, ніби безпечніше, але там було декілька таких страшних вибухів, що було дуже страшно. Коли попали в нафтобазу, воно так бабахнуло, що у нас аж затрусився девятиповерховий будинок, а з вікна був величезний чорний стовп диму завбільшки з дві багатоповерхівки, горіло довго і погасити не могли всю ніч. Коли бачиш таке, то розумієш, що де б ти не був, в безпеці не можеш себе почувати.

Чоловік мій виїхав на Хмельниччину, а мама моя лишалась у Стоянці, вдома. Тоді під Києвом було дуже страшно: бомбили, ні води не було, ні опалення не було, ні світла, будинки горіли, а літаки навмисно кидали на них бомби. Мама сиділа в погребі, і звязку з нею не було. Я звязалась з моїми сусідами, щоби вони допомогли вивезти мою маму зеленим коридором. Вона тікала в чому була – в калошах, в шубі, розгублена, налякана, половину речей і документів забула взяти з собою.

Зараз в Стоянці можна жити. Її звільнили 27-28 числах березня, але ще денеде були вибухи, відбувалось розмінування, а потім почали вертатись і мешканці. Дуже багато будинків було зруйновано, але люди боялись мародерів, тому їхали додому. Те, що вони бачили, коли повертались додому, забути неможливо. У нас на дачах, в 500 метрах від нас стояли орки. Там знайшли тіла замордованих людей  – трьох чоловіків замучили в підвалі, відрізали їм носи, вуха і статеві органи. Ми їх дуже добре знали. У нас в самому селі орки не стояли, саму Стоянку не окупували, але часто знаходили снаряди, наприклад, у одних людей за сараєм упала бомба і не взірвалась. Терміново викликали саперів, щоби не зруйнувалась хата.

Мама дуже боялась мародерів, тому ми привезли маму 8 квітня сюди, коли вже почали підключати освітлення, газ. У нас зруйнований був забор між нами і сусідами. Вікон нема, накриття на машину зруйновано, але решта більш-менш в порядку.

Ми з чоловіком повернулись до Стоянки 10 травня, тому що мене викликали на роботу, треба було виходити і розуміти як далі працювати. Адже люди вже почали вертатись до Києва, відновлювались різні заняття реабілітаційні, тому треба було вертатись і мені. Життя продовжується…

 

Фото з архіву Лесі Перепеченко

 

написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар