Долаючи всі перепони

Долаючи всі перепони
8 Квітня 2014
Друкувати цю новину

Світлана Трифонова — відома на весь світ паралімпійська спортсменка

Світлана Трифонова — відома на весь світ паралімпійська спортсменка. Вона одна з тих, ким варто захоплюватися. Втративши можливість ходити, Світлана таки знайшла у собі сили не просто жити, а перемагати й реалізовуватися у всіх сферах життя: у професії як паралімпійська спортсменка, у сім’ї як любляча дружина та мама.

— Світлано, в юності Ви втратили змогу ходити, розкажіть, як це сталося?

— У 14 років я захворіла. Трива¬лий час лікарі не могли поставити діагноз — дорогоцінний час було втрачено. Потім виявили пухлину на хребті, що дуже швидко збільшувалася в об’ємах. Було призначено операцію, після якої я вже не змогла ходити.

— Як Вам вдалося не втратити надію?

— Я робила все, що від мене за¬лежало, аби не впасти духом. Мене завжди підтримувала та у всьому допомагала моя родина. П’ять довгих років я інтенсивно займалася лікувальною фізкультурою, регулярно проходила курс масажу. Часто, перебуваючи в санаторії на лікуванні, весь час тренувалася на брусах, щоб зміцнити руки та хребет. Організм тримала в тонусі.

Момент перемоги

— Чи ставили Ви собі за мету стати паралімпійською спортсменкою?

— Скоріше, ні. Просто інколи саме життя допомагає нам зробити правильний вибір. Коли я захворіла, в Україні розпочинався інвалідний рух: перші спартакіади, популяризація та заохочення тих, хто потрапив у скрутне становище через хворобу. Оскільки я активно займалася лікувальною гімнастикою, мені легко було розпочати професійні заняття спортом.

— Якими були Ваші перші кроки у спорті?

— Першою була спартакіада, згодом відбувся Всесоюзний марафон. Це була грандіозна подія в моєму житті, адже за 21 день потрібно було подолати 1400 км.

Спочатку я вагалася, думала, що в мене може не вийти. Однак рідні, як завжди, мене підбадьорювали, заохочували, тому й погодилася випробувати свої сили. Я пройшла всесоюзний відбір у команду марафонців: серед усіх претендентів обрали 7 хлопців і мене (сміється). Були тренування, тестування, а потім довгоочікуваний марафон. Люди були приголомшені, коли бачили або чули про марафон на візках на подолання близько півтори тисячі кілометрів.

Уся країна 21 день слідкувала за нашими щоденними маленькими перемогами.

Цей супермарафон мав пропагандистський характер: усі змогли переконатися, що люди з інвалідністю багато на що здатні.

Марафони, гонки, чемпіонати Єв¬ропи, збори на мої перші Паралімпійські ігри в Атланту в 1996 році — ось так, незважаючи на втрачену можливість ходити, я стала паралімпійською спортсменкою.

Світлана Трифонова з чоловіком

— Світлано, Ви завоювали олімпійські медалі на Олімпіаді в Нагано (1998), Солт-Лейк-Сіті (2004), Турині (2006). Яка з-поміж усіх олімпіад запам’яталася Вам понад усе і чим саме?

— Олімпіада в Солт-Лейк-Сіті. Для мене це найсвітліші спогади за всю мою кар’єру. Саме тоді я досягла найліпших результатів.

Звичайно, були й дуже непрості олімпіади, маю на увазі Олімпіаду в Турині. Так склалося, що під час підготовки до змагань не зовсім вдало був складений графік підготовки, були помилки і в тренувальному процесі, тому я була не в найліпшій фізичній формі. А коли знаєш, що можеш більше, то морально почуваєшся дуже важко. До того ж у мене піднялася температура, був якийсь збій у роботі організму — я навіть не хотіла брати участь у змаганнях. Однак усе склалося чудово. Я була дуже щаслива, що в такому стані не про¬сто гідно виступила, але й перемогла. Отже, усе було недаремно: і те, що маленьку дитину вдома залишила, і боротьба із фізичним болем. Я завоювала дві медалі — це моя нагорода за всі зусилля, докладені під час тієї Олімпіади.

— Ми з Вами зустрічаємося напередодні Паралімпійських ігор у Сочі. Що Ви побажаєте нашим українським спортсменам?

— У команді є нові паралімпійці, але основний склад — це ті, з ким тренувалася і я, коли займалася спортом. Уже минуло чотири роки, як я завершила спортивну кар’єру, однак так само щиро вболіваю за всю нашу команду паралімпійців. Бажаю їм лише перемог, сил та енергії, щоб усе працювало на результат.

— Світлано, з якими труднощами стикаються лижники-паралімпійці?

— Головна складність лижного спорту в тому, що ти постійно перебуваєш в одному колективі, знаходишся досить довго у тренувально¬му таборі в горах. А бути тривалий час далеко від рідних емоційно тяжко (це можна, напевно, порівняти зі службою на підводному човні). Іноді навіть фізично сильні спортсмени залишають зимові види спорту через таке психологічне навантаження.

Однак не варто зосереджуватися на проблемах, ліпше думати про результат. Адже коли займаєшся спортом і в тебе виходить (до того ж коли перемагаєш) – це просто ні з чим незрівнянне відчуття.

Діти Світлани - Тимофій та Микита

— Світлано, Ви мама двох синів. Чимало жінок, які мають інвалідність (особливо через проблеми з опорно-руховим апаратом), вважають, що для них це недосяжна мрія. Скажіть, чи варто ризикувати?

— Мій старший син народився, коли мені було 36 років. Ми довго не могли знайти лікаря, адже на мою ситуацію дивилися переважно як на патологію: жінка на візку вирішила народжувати, до того ж без кесаревого розтину. А насправді все можливо, варто лише не боятися. Часто перебуваючи за кордоном, я пересвідчилася, що це нормально, коли жінка, прикута до візка, народжує дитину. Вона ризикує не більше за будь-яку здорову жінку. Скажу, що не варто реагувати на побоювання, які висловлюють інші люди, навіть якщо це лікарі.

У мене склалося все чудово: сина народила без кесаревого розтину, понад те, ми з чоловіком через деякий час замислилися і про другу дитину. І ось результат — два чудові вже дорослі хлопчики.

— Світлано, розкажіть про Вашу сім’ю. Чим займається чоловік, які вподобання у дітей?

— Наш тато автогонщик, тому сини вже їздять на картингу, навіть беруть участь у змаганнях. їм це дуже подобається. На вихідні всією родиною відвідуємо спортклуб, басейн.

І старший Микита, і менший Тимофій — обидва активні. Мабуть, іншими діти спортсменів просто не можуть бути. Вони люблять змагатися. Микита ходить у четвертий клас. Він захоплюється малюванням, бісером, хоча й дуже непосидючий. Два роки відвідував танцювальний гурток, а цього року вирішив зайнятися футболом. Менший Тимофій тягнеться за старшим — також відвідує секцію з футболу. Вважає себе вже дорослим, адже восени піде до школи.

— Крім спорту, в чому Ви ще себе реалізовуєте?

— Мені в житті дуже пощасти¬ло. Адже на моєму рахунку шість паралімпіад. Це колосальний успіх – так довго займатися улюбленою справою. Сьогодні я знайшла себе в зовсім новій для мене ролі: з минулого року я працюю ведучою телепрограми «Життя на рівних». Наша програма оптимістична, доводить, що навіть якщо людина потрапила у скрутну ситуацію, не варто втрачати надії. Є моменти, коли потрібна допомога після травми, але загалом можна продовжувати досягати успіху в різних сферах життя: у бізнесі, кар’єрі, потрібно створювати родину, народжувати дітей. Насправді для людей з інвалідністю обмежень майже не існує. Вважаю, що для нашого суспільства ця програма дуже важлива, адже люди, які потрапили у скрутну ситуацію, можуть зрозуміти, що не варто замикатися в собі й закопувати в землю свої таланти.

А інші, своєю чергою, вчаться сприймати на рівних людей з інвалідністю — так руйнуються старі стереотипи у суспільстві.

Нагороди

— Дійсно, існують різні стереотипи. І мабуть, найстрашніший той, що людині з інвалідністю вже нічого хорошого не варто очікувати від життя. Світлано, порадьте, будь ласка, як із цим боротися?

— Насамперед потрібно зруйнувати психологічний бар’єр.

Деякі жінки на візках навіть відмовляються відвідувати магазини, вважаючи, що не зможуть туди потрапити через високі сходинки, незручним є і транспорт тощо.

Однак не потрібно боятися, варто лише захотіти. Як тільки є нагода, необхідно виходити в люди, спілкуватися, за бажання відвідувати театр. Так, можливо, люди з вадами не такі, як інші, — то й що з того?

Я знаю, про що говорю, адже свого часу протягом п’яти років моєю єдиною розрадою була прогулянка… на балкон. Я лише двічі на рік спускалася у двір. Однак від кожного з нас залежить, яким буде майбутнє, тому не варто боятися!

Це стосується і особистого життя. Жінка завжди залишається привабливою, адже це її внутрішній стан душі. Особисто я зустрілася зі своїм чоловіком, коли мені було 34 роки. Ви знаєте, інвалідність — це не найстрашніше в житті. Я така сама людина, як і інші, лише замість ніг маю колеса. Така позиція повинна бути у кожної людини, яка з тієї чи іншої причини має проблеми зі здоров’ям.

— Які у Вас враження від обстеження в Мобільній жіночій консультації? Чи потрібні такі лабораторії жінкам з інвалідністю?

— Я була приємно вражена, що існують такі високопрофесійні лабораторії. Просто проходиш діагностику — і оперативно отримуєш результат. Не потрібно відвідувати кілька лікувальних закладів, що дуже зручно, особливо, коли людина прикута до візка.

Вважаю, що більше буде таких прикладів меценатства, як у Фонда Ріната Ахметова «Розвиток України», то здоровішим буде все наше суспільство.

— Що Ви побажаєте читачам нашого журналу?

— Передусім — не замикайтеся в собі, спілкуйтеся якомога більше. Знайдіть себе у творчості, спорті, мистецтві, займайтеся самоосвітою – і незалежно від своїх фізичних можливостей ви будете цікавою освіченою людиною.

Не ставте жодних обмежень, ламайте будь-які стереотипи й долайте перешкоди. Живіть на повну та на рівних!

ДОСЬЄ

Трифонова Світлана — українська паралімпійська лижниця, заслужений майстер спорту України з лижних перегонів. Народилася в Кривому Розі. Вона срібна та бронзова призерка Паралімпійських ігор у Нагано (1998), Солт-Лейк-Сіті (2002), Турині (2006). 2000 року посіла 7 місце в пауерліфтингу (жим штанги лежачи) у Літній Паралімпіаді в Сіднеї (Австралія). Світлану Трифонову нагороджено орденом княгині Ольги та орденом «За заслуги» II і III ступенів. Чоловік— автогонщик Павло Гонтовий, 8-разовий чемпіон України з автокросу. Мають двох спільних дітей — синів Микиту й Тимофія.

Журнал “Рак виліковний”

  Категорія: