Абетка порозуміння

12 Червня 2019 Друкувати цю новину

Людмила БАРАНЕНКОНайкраща вчителька інклюзивного класу в Україні пояснює специфіку роботи з особливими дітьми

Традиційний конкурс «Вчитель року», що проводиться серед освітян усієї країни, 2019-го поповнився новою номінацією — «Вчитель інклюзивного класу». Перемогу в ній здобула вчителька початкових класів Білоцерківської загальноосвітньої школи №15 Людмила БАРАНЕНКО. За збігом обставин, цього року також виповнюється 20 років, як пані Людмила вперше почала працювати над тим, щоб ввести особливих дітей у ритм навчання звичайного класу. «Дню» вона розповіла, як розпочиналося впровадження інклюзивної освіти та з якими проблемами досі стикаються вчителі таких класів.

«СПОЧАТКУ ВСЕ БУЛО ПОКЛАДЕНО НА ВЧИТЕЛЯ»

— Пані Людмило, що вас спонукало взятися за роботу з інклюзивним класом?

— Починалося все 1999 року, це був експеримент Міністерства освіти. Про інклюзію на державному рівні ще навіть не говорили, і це слово я тоді почула вперше. Наша директор зацікавилася цією темою, тому школа вирішила взяти участь у експерименті. Тоді вся система була в стані зародження. Ми ще не знали як працювати, що робити, але працювати вже почали.

— Зможете пригадати свій перший клас? Чим ці діти вам запам’яталися?

— Це були діти 1995 року народження. Всього в класі — 30 учнів, а серед них і дитина з інвалідністю. Перед роботою ми пройшли низку тренінгів від британських колег. З цим багажем і розпочали вводити інклюзію в українську систему освіти.

Тоді ще не було асистентів, це все було покладено на вчителя. Ми все робили вперше, писали індивідуальну програму розвитку, як вона тепер називається. Описували, як ми бачимо, що можемо дати особливій дитині, та на що можемо в ній опертися. Це не та програма, яка є сьогодні, адже ми писали так, як бачили.

У деяких питаннях ще не зовсім розуміли, що від нас хочуть. Наприклад, на одному з тренінгів нас запитали: «Як би ви пояснили, як написати букву «А» для дитини з такими-то особливими потребами?» Ми всі розповідали так, як вчимо нормотипових дітей, вийшли, показали. А тренер нам відповіла: «Це все дуже добре, але це дуже складно». Ми не знали, як це все спростити, адже з такими дітками ніколи не працювали та не отримували спеціальної освіти.

Окрім програми, ще вели карту спостережень за досягненнями дитини. Коли учень з інвалідністю приходив до класу восени, поступово відзначали прогрес у кожній сфері його розвитку, до прикладу, емоційно-вольовій, когнітивній. Складно було, звичайно, але і цікаво разом з тим. Якщо чесно, вже трохи забуваємо, як це було, бо сьогодні інакше.

МЕТОДИКИ

— Які саме зміни відбулися?

— По-перше, організовується штат корекційних педагогів. У нас директор підібрала дуже хороших спеціалістів, які допоможуть у будь-який момент. Якщо мені потрібно — я звертаюся, і ніхто не відмовить.

По-друге, на особливих дітей виділяється субвенція. Їм закуповуються додаткові зошити, весь матеріал, потрібний для роботи. Якщо треба, наприклад, щось для корекційно-розвиткових занять — цим також займаються. Вже немає проблеми, де шукати засоби і де шукати інформацію. Визначена нормативна база: що нам потрібно, що ми маємо робити, як це потрібно зробити. Все це, звичайно, ще не досконало, воно буде змінюватися, ми наразі не можемо сказати, що це те, чого хотілося б. Але питання інклюзії та слово «інклюзія» вже не так лякають.

— Система інклюзивного навчання істотно відрізняється від звичайної. Які методики роботи з особливими дітьми використовуєте особисто ви?

— Методик дуже багато, ми намагаємося постійно впроваджувати щось нове. До прикладу, нещодавно я відвідала тренінг від організації «Перспектива 21-3» (проект Всеукраїнської благодійної організації «Даун Синдром». — Авт.). Проводили його люди, що працюють з дітьми з інтелектуальними порушеннями та синдромом Дауна. Вони розповідали нам про свої методики: методика безпомилкового навчання, методика глобального читання, методика практичного навчання.

Методика глобального читання — це коли ми вчимо читати дитину з інтелектуальними порушеннями чи синдромом Дауна, використовуючи малюнки з підписами, малюнки без підписів і просто слова, які дублюють малюнки. Відповідно, є спеціальний план, за яким починаємо навчати. За цією методикою ми не розділяємо слово на частинки, а беремо його в цілому, і речення також.

Методика безпомилкового навчання полягає в тому, що дитина має досягнути успіху, опираючись не на свою помилку, а на свої досягнення. Тобто, в завданнях є підказки, які допомагають учневі. Наприклад, буква виділена певним кольором, вказана стрілочка, куди потрібно рухатися. І спираючись на ці підказки, дитина досягає успіху.

«ЦЯ СИСТЕМА КОРИСНА ДЛЯ УСІХ НАШИХ УЧНІВ»

— Окрім навчання, ви займаєтеся і соціалізацією цих дітей...

— Соціалізація — це найперше. Для нас, як учителів початкових класів, звиклих до старої системи, головне — нафарширувати дитину знаннями, як рибу. Для дітей з інвалідністю цього робити не потрібно. Їм важлива соціалізація. Батько, який веде дитину до школи, хоче, щоб вона вміла спілкуватися з іншими дітьми, щоб могла з ними гратися, щоб вміла з ними домовитися, щоб могла піти сама до туалету, в їдальню і повернутися назад, знала, що є навчання і є відпочинок.

— То як ввести особливу дитину в дитячий колектив?

— Знаєте, це, мабуть, нам, дорослим, здається, що дітям складно зрозуміти і прийняти в колектив особливих діток. У мене з цим не було жодних проблем. У моєму нинішньому класі я навіть не акцентувала увагу на цьому. Діти згодом самі почали цікавитися: «А чому біля того учня сидить Людмила Василівна? (асистентка вчителя. — Авт.) А чому йому можна пробігтися по класу?» Я один раз пояснила, і в них потім не виникало питань.

— Як все-таки реагує більшість дітей? Вдається налагодити спілкування?

— Так, дітки допомагають одне одному, ця система корисна для усіх наших учнів. Наприклад, коли ми вчилися писати, одна дівчинка з класу, яка любить у нас усім допомагати, підходила до хлопчика з інвалідністю, розповідала, що потрібно списати, показувала в зошиті, звідки переписувати. Все в них виходило. Як треба було провести до туалету — проводили. Всі абсолютно нормально ставляться до дитини.

«ПОТРІБНА ПІДТРИМКА ДЕРЖАВИ»

— А як щодо батьків? Трапляється, саме вони виступають проти того, щоб разом з їхніми дітьми навчалися діти з інвалідністю. Ви з цим працюєте?

— Нам пощастило, наші учні здебільшого живуть поблизу школи. Діти всі знайомі, батьки знайомі. У нинішньому класі я працюю вже третій рік, і жодного разу не було нарікань чи інших проблем. Із самого початку ми проговорили з батьками, що клас буде інклюзивний, і всі поставилися з розумінням.

— Чого ще, на вашу думку, не вистачає для ефективного навчання і соціалізації особливих дітей?

— Підтримка від держави ще потрібна. На жаль, поки вона не на найвищому рівні. До того ж на місцях ще не всі ставляться з розумінням. Робота в інклюзивному класі — це все-таки додаткове навантаження для вчителя. Але доплат, наприклад, вчителям інклюзивних класів у нашому місті не відбувається, бо на місцевому рівні немає грошей. Інклюзивна освіта дуже важлива, тому хочеться, щоб держава ставилася до цього серйозніше.

— Згідно з постановою Кабміну, до 2026 року діти, що навчаються в спецшколах-інтернатах, повинні перейти до інклюзивних класів звичайних шкіл. Ця ідея викликала багато суперечок серед освітян. Як ви вважаєте, чи варто ліквідувати школи-інтернати?

— Є різні діти і різні випадки. Батькам роз’яснюють, що вони мають право вибору: їх діти можуть навчатися або в спеціальному закладі, або в інклюзивному класі. І, зважаючи на те, наскільки особливі потреби в дитини, батьки приймають рішення.

Звісно, є ситуації, коли краще навчатися в стінах спеціального закладу, тому що там краща база. А є випадки, де ми можемо краще впоратися в стінах загальноосвітнього закладу. Система спеціальної освіти теж має свої плюси. Тому рубати під корінь не можна.

Олена БЕРЕЖНЮК

Газета "День" №99-100, (2019)

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук