Життя напомацки: незрячі чернігівці лікують, викладають психологію та роблять розважальні передачі!

Життя напомацки: незрячі чернігівці лікують, викладають психологію та роблять розважальні передачі!
22 Січня 2014
Друкувати цю новину

 Життя напомацки: незрячі чернігівці лікують, викладають психологію та роблять розважальні передачі!

Відсутність пристроїв озвучення номерів маршрутів у громадському транспорті, всього два звукові світлофори на весь Чернігів, припарковані на тротуарах автомобілі, відсутність табличок шрифтом Брайля або ж із написами рельєфними буквами на кабінетах соціальних об’єктів — далеко не весь перелік проблем, із якими щодня зіштовхуються незрячі чернігівці.

Однак, незважаючи на всі труднощі, вони не опускають руки: створюють родини та виховують здорових дітей, знаходять друзів по всьому світу та допомагають іншим, працюють та розважаються — словом, живуть повноцінним життям.

Понад 600 чернігівців — незрячі, повідомляють в обласній організації Українського товариства сліпих (УТОС). Раніше більшість із них працювали, як тут кажуть, «у системі» — тут же на виробництві, що випускало нескладні електротовари. Сьогодні новий директор підприємства Віталій Холодньон хапається за голову.

Від попереднього керівництва залишилося 1,5 млн. грн. боргів. Майно фактично арештовано. У штаті залишилося 100 працівників, але на роботу з них виходить до півтора десятка, і то тільки коли є замовлення — час від часу кілька днів на тиждень… Активною залишилася тільки громадська організація — з гуртками, конкурсами, творчими вечорами й концертами.

То де ж незрячим знайти роботу? Насправді професій, у яких може себе реалізувати людина без зору, — раз, два та й усього. Але одна з найдавніших — масажист. Із прадавніх часів вважалося, що найвіртуозніші майстри масажу — сліпі, адже вони «бачать руками». А в багатьох країнах Сходу навіть саме слово «масажист» асоціюється з поняттям «незрячий». Цю традицію підтримували й у Радянському Союзі. Наприклад, у Кисловодську було спеціальне училище для таких студентів.

Саме звідти — масажист міської лікарні № 3 Максим Негров. Крім роботи в медзакладі, у нього вже понад десятиліття є й власний масажний кабінет.

— Можливо, якби я бачив, займався б чимось іншим, але загалом ні про що не жалкую. Дружина теж майже не бачить, і теж медик. У нас усе тіп-топ. Обидва працюємо, виховали і вже одружили сина. Наша родина — це наша фортеця, — запевняє чоловік.

Хоча, мабуть, він усе ж бадьориться. Адже звичайні речі, над якими зрячі навіть не замислюються, можуть стати справжнім випробуванням для людини без зору. Наприклад, похід за покупками. Ринок — місце зовсім недоступне, у супермаркеті розібратися теж не просто, залишаються невеличкі крамнички, де з продавцем можна поспілкуватися віч-на-віч. Але це дрібниці, запевняє співрозмовник, треба тільки пересуватися ходженими доріжками.

— Чернігівці останнім часом стали більш чуйними — почали звертати на нас увагу, намагаються допомогти. Хай і не завжди до діла, але я ніколи не відмовляюся, адже наступного разу не запропонують, — сміється Максим Негров.

Допомагають незрячим жити цікавіше сучасні гаджети. Наприклад, цілу бібліотеку тепер можна носити в кишені, а книжки сьогодні не читають, а слухають.

— Зараз стало простіше — спеціальні програми озвучують тексти, навіть на телефоні в мене така стоїть, спокійно слухаю.

Раніше ж власна бібліотека для сліпого була чимось із серії фантастики. Адже книги шрифтом Брайля — це величезні томи, що займають багато місця. Громадська бібліотека для незрячих, правда, у місті є — в тому ж УТОСі. Останнім часом вона активніше поповнюється, цього року отримували твори сучасних українських письменників, каже бібліотекар Тетяна Довга. Тут не тільки книжки, але й озвучена література. Записи в основному ще радянські — на бобінах. Тому зі старою технікою незрячі розставатися не поспішають.

Уже з початку року шрифтом Брайля мали б продублювати свої вивіски всі громадські заклади, щоб незрячим було легше орієнтуватися. Відповідні зміни до закону почали діяти ще з 1 січня 2013-го. Однак таблички з опуклими крапками з’явилися хіба що на відділах соцзахисту та в апеляційному суді.

Виготовляє такі таблички Ніна Литвинова. За допомогою цікавого приладу в клітинку, у кожній — по шість крапок. Із комбінації крапочок «народжується» буква. Це і є шрифт Брайля. Із прийняттям змін до закону жінка чекала напливу замовлень. Та так і не дочекалася чомусь.

А от її чоловік Петро, також незрячий, має серйозніші пропозиції, мріє про прогресивніше обладнання міської інфраструктури й навіть готовий у цьому допомогти.

— У кожного незрячого має бути невеличкий приймач, можливо, прямо в телефоні, виставлений на певну хвилю. А на транспорті треба закріпити спеціальні чіпи — передавачі. Вмикаєш радіо, а коли під’їжджає автобус, на твій приймач надходить звуковий сигнал «номер такий-то». Такими ж чіпами з радіусом дії 10—15 метрів можна обладнати й заклади, магазини, установи. Це не складно й не дорого, — каже чоловік.

Родина Литвинових взагалі з технікою на «ти». Коли я прийшла, чоловік сидів за комп’ютером і спілкувався з інтернет-товаришем з Єкатеринбурга. Щоправда, перед темним екраном, очі йому замінила спеціальна програма, що озвучує всі його дії. Так родина читає новини, слухає книжки, спілкується ледь не з усім світом, обмінюється програмним забезпеченням із друзями за кордоном, вивчає іноземні мови!

Усі кафе, магазини та установи (об’єкти фізичного оточення) у країні мають дублювати свої вивіски шрифтом Брайля. А громадський транспорт повинен бути обладнаний аудіосистемами: ззовні, щоб, під’їжджаючи, повідомляти номер маршруту, та в салоні, щоб оголошувати всі зупинки. Відповідні зміни до Закону «Про основи соціального захисту осіб з інвалідністю в Україні» діють уже цілий рік — із 1 січня 2013 року. Однак пристосовувати міста для незрячих ніхто не поспішає. У Чернігові з інфраструктури для осіб з інвалідністю по зору тільки два звукові світлофори, перила й попереджувальні знаки поблизу УТОСа та лише кілька рельєфних табличок на держустановах.

— Комп’ютер — це не тільки очі, це все! Він відкрив нам цілий світ! Якщо не лінуватися, то це несказанне задоволення, — каже Петро Литвинов. Він закінчив спеціальні комп’ютерні курси й готовий поділитися знаннями з бажаючими.

Комп’ютер, до речі, зробив Литвинових справжніми онлайн-зірками. Подружжя випускає власну авторську програму про знаменитостей! Ніна Артемівна — автор, сценарист, журналіст та диктор. А Петро Миколайович — звукорежисер, монтажер, аранжувальник та перший критик. Пісні для передачі виконують незрячі «артисти» з усього світу! Люди із задоволенням беруть участь, а ще охочіше слухають програму та чекають наступних випусків.

Наступному нашому герою відсутність зору не завадила навіть захистити кандидатську дисертацію! Однак сам він переконаний, що не є прикладом ні для кого, адже кожна людина йде своїм шляхом, незалежно від того, здорова вона чи ні. Саме тому він забажав залишитися інкогніто. І хоча його добре знають і колеги, і студенти, та прохання героя виконуємо.

Ріс він як зрячий подусівський хлопчик: ліси, яри, полігон, болота, плавання, патрони, падіння з сосни. У київській восьмирічці для сліпих готували випускників тільки для виробництва. Тому коли четверо хуліганів, «окраса» всіх лінійок, вирішили вчитися далі, у навчальному закладі була НП. Але після 11 класів у Харкові рік відпрацював вантажником на «Хімволокні», бо іншої роботи не було. А потім вступив на історичний факультет Чернігівського педінституту.

— Готуватися до пар допомагали друзі — читали вголос. До стипендії ще додавали якісь копійки, щоб найняти читача. А головне — шрифт Брайля. Майстерно ним володіючи, можна цілком успішно конспектувати лекції.

У його послужному списку вся педагогічна драбина — від вожатого сільської школи до доцента. Дисертацію він писав із підмогою — науково-педагогічні працівники з інвалідністю по зору можуть мати власного асистента, на якого виділяється окрема ставка. Зі своїм помічником чоловік працює вже 25 років. Вона читає, доцент конспектує, переписує, аналізує, систематизує й диктує вже готову роботу.

Він сам може впоратися з електротехнікою, сантехнікою, склеїти модель літака та вирізати фігурки з дерева, сам ходить на роботу й за покупками, хоча й не завжди без наслідків.

— Нема незрячої людини, яка не отримувала б лицьові травми. Адже поки лобом усе навколо не спробуєш, не вивчиш, — зауважує герой. — Однак навряд чи якесь місто можна прилаштувати для незрячих. Та це не дуже потрібно. Адже, виїхавши з комфортної зони, станеш просто безпомічним. Пристосовуватися до навколишнього середовища кожен повинен сам!

Єдиною серйозною побутовою проблемою наш герой називає нерозчищені взимку двори. А ще — нерозуміння власників спортивних закладів. Чоловік любить спорт, але шукати зал, де незрячому дозволили б займатися, йому довелося дуже довго. Проте на всі питання, як наосліп виходить впоратися з буденними справами, герой відповідає просто:

— А що, у зрячих людей нема проблем? Питання тільки в тому, чи хочеш ти їх вирішувати. Я переконаний: чим більше ти вмієш сам, чим більшій кількості людей ти корисний, чим менше ти егоїст, тим менше ти інвалід!

Ольга ЧИЖОВА
Газета “Чернігівські Відомості

  Категорія: