«Якщо інвалід, то не все нормально з головою – вважає більшість,

«Якщо інвалід, то не все нормально з головою – вважає більшість,
10 Грудня 2013
Друкувати цю новину

Якщо інвалід, то не все нормально з головою - вважає більшістьтому кожного доводиться переконувати в протилежному», — розчарована дівчина-візочник Катя Ярова.

У Вінницькій області проживає майже 120 тисяч людей з інвалідністю, тобто кожний 13-й вінничанин – інвалід.

Історія цієї 24-річної симпатичної, щирої, доброї дівчини з смт Теплика вражає. Ні, не тому, що жаль молоду людину. Інше. Її любові до життя, наполегливості вистачило б на десятьох. Ось що Катя розповіла про себе.

– Я народилася не зовсім здоровою дитиною. У семимісячному віці мені вже робили операцію, намагалися видалити спинно-мозкову грижу, але зачепили нерв… Через цю лікарську помилку тепер прикута до інвалідного візка. Загальну середню освіту здобувала вдома. До мене приходили вчителі зі школи і викладали найважливіші предмети. Чомусь не дуже виходили завдання з математики, але захоплювали література, історія. Отримавши атестат, хотіла вступити в університет, але тут на мене чекав облом… Приїхала з подружкою подавати документи, а мені у приймальній комісії сказали, що без батьків не приймуть. Наступного дня ми вже з мамою стояли біля дверей. Спочатку нам намагалися толерантно пояснити, що вуз не пристосований для осіб з інвалідністю. Потім мамі в очі сказали: «Ви бачите, яка ваша дитина, хочете, щоб над нею знущалися?» Вона розплакалася. Мама у мене дуже близько до серця сприймає таку реакцію людей. Я наполягла, і документи прийняли. Та я так і не стала студенткою. За їхніми умовами, потрібно було скласти ще додатковий іспит, з яким я начебто не впоралася…

Поки з вузом не склалося, вирішила здобувати таку професію, щоб допомогла заробляти мені у домашніх умовах. Вивчилася на манікюрницю. Ще хочу піти на курси перукаря і тоді вдома відкрию такий собі салон краси.

З мрією про навчання у вузі не розпрощалася. Хочу цьогоріч знову спробувати. Думаю вступати у Вінницький педагогічний на психолога, щоб підтримувати інших людей з вадами, тому що у нас людини з інвалідністюм дуже важко. Не лише фізично. Так, мені непросто виїхати з дому без супроводу. У Теплику жоден магазин чи кафе не пристосовані для візочників. Але ще важче долати психологічний бар’єр. Чомусь більшість вважає, що якщо інвалід, то не все нормально з головою. Кожен раз доводиться переконувати, що це не так.

– Працюючи кілька років з людьми з особливими потребами, зробив висновок, що українці не готові сприймати людину з інвалідністю повноправним учасником суспільного життя, — каже Роман Штогрин, директор вінницького міжрегіонального центру професійної реабілітації осіб з інвалідністю «Поділля», де навчалася Катя. — На жаль, ще дуже багато людей з інвалідністю перебувають в соціальній ізоляції. І що страшно – це не їхній добровільний вибір, а результат упередженого ставлення до них суспільства.

Сформувався негативний стереотип щодо людей з вадами: вони – тягар, вони – незручні, вони – ненормальні… Домінує розуміння інвалідності як особистої проблеми конкретної людини та її сім’ї. Вважається, що особи з інвалідністю — слабкі, пасивні, залежні… Думаємо, що вони не здатні працювати і конкурувати на ринку праці. Чомусь за усім цим ніхто не хоче розгледіти людину, особистість. А за кожним — окрема життєва драма. Когось вона зламала, а когось змусила боротися…

На жаль, про інклюзивну освіту можемо говорити лише локально. Повноцінного доступу до освітніх послуг не мають люди, які пересуваються на візку, мають вади слуху, зору, нервової системи…

Існуюча законодавча система не стимулює людину з інвалідністю заробляти. Але більшість з них не хоче жити на одну пенсію. Тому для усіх без винятку має бути доступна посильна для них робота, офіційна зайнятість.

Я й сам, допоки не почав працювати з людьми з особливими потребами, часто не помічав, наскільки гостро для них стоїть питання комфортного існування в соціумі. Доступність – це не тільки пандуси. Це вільний рух на вулиці і в приміщеннях, вибір послуг за бажанням, колективів за інтересами…

Чи стануть люди з фізичними чи психологічними вадами повноправними членами суспільства – залежить від кожного з нас. З огляду на українські реалії, нам дуже наполегливо потрібно до цього прагнути.

Вислухала Людмила Поліщук

33-й канал

  Категорія: