Як працюють люди з інвалідністю у країні з обмеженими можливостями

by Olga Zhurbenko | 12 Січня 2018 12:41

З десяток років тому під час закордонної поїздки випадково потрапила у кав’ярню, де працювали люди з порушеннями розумового розвитку. Вони мали синдром Дауна або аутизм.

Тоді мені знадобилося кілька хвилин, аби адаптуватися і замовити каву. В Україні таких людей я ніколи не зустрічала за роботою, й дуже зрідка – просто на вулиці.

Незабаром і у Києві має з’явитися ресторан, де працюватимуть люди з інтелектуальною інвалідністю, розповідає 21-річний підприємець Владислав Малащенко.

“Буде проста, але смачна європейська кухня, – уточнює пан Малащенко. – 40 людей з інвалідністю, 15 супроводжуючих і 5 шеф-кухарів”.

У планах підприємця також центр для навчання супроводжуючих. Охочі вже потихеньку шикуються у чергу.

Малий бізнес з великими амбіціями

Нині Влад має пекарню, де вже працює 12 людей.

“Ми можемо робити все. Вони також можуть все. Але їм потрібна допомога”, – розповідає Влад про те, що його спонукало до цієї справи.

Водночас він наполягає: це – бізнес і єдине джерело доходів, а його пекарня працює як звичайне підприємство.

“Досить випадково виграв грант на навчання у Startup Ukraine. Відучився там три місяці. Із 25 проєктів мій був першим за відпрацюванням деталей. Одразу ж знайшов інвестора. З вересня ми відкрилися”.

Те, що продукція має конкретного споживача, є дуже важливим для працівників Good bread from good people

Місію свого підприємства Влад бачить у тому, аби “працевлаштувати людей з метальною інвалідністю і змінювати уявлення людей з нормою про інвалідність”.

Серед переваг своїх особливих співробітників Влад називає ретельність і охайність – “вони все роблять так, як треба”.

Серед недоліків – “вони не знають математики, можуть щось забути”.

“Я теж математику знаю, напевне, на рівні шостого класу. Але це мені не заважає робити те, що я роблю”, – каже Влад.

Франшизу на подібні пекарні вже хочуть мати і у Львові, і у Рівному, і у Харкові.

У Харкові пекарню із особливими співробітниками планує відкрити Аріна. Вона саме спостерігає за процесом випічки чергового замовлення у пекарні.

“Час від часу виникає бажання зробити щось хороше. Але є робота, родина, дім, часу бракує, і це перетворюється на якусь разову акцію. Тому, коли я почула про Влада по радіо, подумала, що це є одночасно і гарною справою, і хорошою бізнес-ідеєю”, – розповідає Аріна, додаючи, що наразі трохи налякана обсягом роботи, із яким їй доведеться впоратися.

Раніше вона була інструктором для жінок із керування авто. Чи є щось спільне?

“Так, – посміхається вона. – Я бачу паралель, бо за цей час я навчила безпечно керувати авто близько півтори тисячі жінок. Тобто, є людина, якій я щось даю, і далі ця людина може самостійно жити із новим досвідом”.

Оксана, Кирило, Віктор, Влад і Аріна у пекарні

Саме на унікальний для таких людей досвід потрібності звертає увагу і Оксана – супроводжуюча і матір одного із працівників пекарні.

“Тут вони бачать не лише один одного. Вони розуміють, що цей кекс, який вони зробили, хай навіть не дуже вправно запакований, має конкретного споживача, комусь потрібен”, – розповідає вона.

“Думаю, заради цього варто це робити. Навіть якщо це лише заради 5 таких людей. Хоча в одному Оболонському районі таких – 20 тисяч, і вони всі сидять вдома. Ясно, що всіх не обігрієш, але щось можна спробувати зробити”.

Як це працює: теорія і практика

Загалом в Україні живе понад 2 мільйони людей з інвалідністю працездатного віку. Але працюють, за даними Міністерства соціальної політики, близько 677 тисяч (із них 540 тисяч – працездатного віку).

“Якщо говорити про статистику, то ми, в принципі, відповідаємо європейському рівню – близько третини працевлаштованих. Інша річ, якщо ми розберемо ці 677 тисяч”, – роз’яснює офіційні цифри Вікторія Назаренко із “Національної асамблеї осіб з інвалідністю України”.

Справа у тому, що люди з інвалідністю І групи, тобто ті, хто мають суттєві обмеження життєдіяльності, ті, хто дійсно потребують державної підтримки, складають лише 17,7 тисяч (2,6% від працюючих осіб з інвалідністю).

“Переважно працюють із ІІІ групою інвалідності, які мають невеликі фізичні обмеження”, – додає вона.

Закон встановлює 4%-ний норматив на працевлаштування осіб з інвалідністю для підприємств усіх форм власності. Якщо на підприємстві працює від 8 до 25 осіб, роботодавець має створити для людини з інвалідністю одне робоче місце. Якщо цього не відбувається, підприємство платить “штраф”.

Людина з інвалідністю має певні переваги: не проходить випробовуваний термін, має додаткові соціальні гарантії щодо відпусток, відряджень, нічних змін. Звільнити такого працівника також нелегко.

Попри податкові пільги, левова частка роботодавців воліють сплатити штраф, але не брати на роботу людей з інвалідністю.

Великий бізнес із закордонним досвідом

Винятки, крім поодиноких ініціатив на кшталт пекарні Влада Малащенка, це здебільшого великі іноземні компанії, що “успадкували” увагу до працевлаштування людей з інвалідністю як частину корпоративної культури материнської компанії.

Однією з таких компаній є мережа супермаркетів “Ашан”. У магазині на Либідській у Києві працює 26 співробітників із інвалідністю. Переважно це люди із проблемами слуху.

Директор “Ашан-Либідська” Айк Манукян каже, що він категорично проти визначення “люди із обмеженими можливостями”:

“У мене є принциповий момент: до цих людей не можна ставитися як до таких, які чогось не можуть зробити. Вони можуть все. Просто інколи для них треба створювати додаткові інструменти. Але це вже моє завдання, як менеджера”.

За його словами, адаптація таких людей до роботи насправді коштує не так багато, як уявляють.

“З одного боку, додаткове зусилля потребує додаткових ресурсів. Але це не є колосальні суми. Для нашого бізнесу немає якихось втрат з точки зору ефективності праці чи втрат прибутку через те, що у нас працюють такі люди”, – розповідає Айк Манукян, додаючи, що інколи наперед виходить інше завдання – “допомогти суспільству адаптуватися до таких людей”.

“У мене таке відчуття, що до 1998-2000 року ми взагалі не бачили цих людей. Може, це через закриті інтернати, де вони навчалися. Або через те, що вони не працюють”.

Тетяна Данченко на робочому місті за касою магазину

“Коли покупець каже спасибі і прикладає руку до серця, щоб мені було зрозуміліше, йде із посмішкою – в мене теж гарний настрій”, – каже співробітниця “Ашан-Либідська” Тетяна Данченко. У неї порушення слуху.

Дівчина розповідає, що до “Ашану” п’ять років працювала швачкою на підприємстві УТОГ (Українське товариство глухих).

“Покинула, тому що і зарплата мене не влаштовувала, і можливостей для розвитку не було”, – розповідає Тетяна.

Вимираючий вид?

Підприємства громадських організацій товариства сліпих і глухих (УТОС і УТОГ) існують в Україні ще з радянських часів. За СРСР ці підприємства мали державне замовлення. Коли разом із СРСР державного замовлення не стало, багато таких підприємств пішли у небуття.

Нині, за даними Міністерства соціальної політики, на підприємствах громадських об’єднань осіб з інвалідністю нині працює майже 10,5 тисяч людей, із яких 6,6 тис осіб мають інвалідність. Це приблизно 10% від загальної чисельності осіб з інвалідністю, які працюють.

“Коли УТОС і УТОГ були створені у 1933 році, були певні види продукції, які робили виключно люди з інвалідністю, – розповідає Вікторія Назаренко. – Коли з Великої Вітчизняної війни повернулися солдати без рук і ніг, на Подолі артіль осіб з інвалідністю була – понад 2 тисячі працівників. На сьогодні державне замовлення втрачене”.

Директор підприємства УТОС Олександр Вінковський каже, що такі підприємства ще можуть позмагатися за життя

“Існувало державне замовлення, були об’єми. Тисячі розеток випускало українське товариство сліпих, і більше цю продукцію ніхто не випускав, – розповідає директор Київського УВП УТОС Олександр Вінковський. – На сьогодні людина купує те, що краще. Вона не купить розетку, яку випустило УТОС, бо, як правило, вона зроблена за старими технологіями”.

За умов, коли державного замовлення немає, єдина надія – переобладнати виробництво і конкурувати з іншими виробниками на рівних. Але на це потрібні кошти.

Теоретично, вони мали б надійти із фонду, до якого надходять “штрафні” санкції від працедавців, що не дотримуються нормативів працевлаштування людей з інвалідністю. Але, за словами Олександра Вінковського, за минулий рік “цих коштів жодне підприємство осіб з інвалідністю не побачило”.

“Ці кошти не зникли і були витрачені на осіб з інвалідністю – на засоби реабілітації, протези, коляски, пандуси, семінари”, – зауважує пан Вінковський, припускаючи, що “воно все діє, бо на ньому легко зробити бізнес”.

У цьому старому цеху працівники виробляють щітки – від килимків при вході до супермаркетів до щіток, що використовуються для очищення зубних протезів, ювелірних виробів або на молокозаводах чи цукроварнях.

Втім, Олександр Вінковський, який очолює підприємство впродовж року, каже, що не втрачає надії вдихнути у нього життя.

Перевагою саме цього підприємства є розташування – у самому центрі Києва, між “свічками” нових офісів і житлових будинків. Відтак, на переоснащення використовуються кошти від оренди, а невеликі прибутки від продукції, яке воно випускає, ідуть лише на зарплату.

Так виглядає відремонтований цех підприємства

Така схема дала можливість за рік полагодити дах, замінити електрику, відремонтувати туалети і один цех. Далі на підприємстві розраховують більше вкладати у переоснащення самого виробництва.

Тож у Олександра Вінковського є надія, що його підприємство не зникне:

“Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю має великі гроші, які з працедавців знімаються регулярно. Тільки їх треба не перетворювати на заробітну плату працівникам фонду, а на працевлаштування осіб з інвалідністю”.

Перешкоди і стимули

Підтримати такі підприємства або ж стимулювати працедавців брати на роботу людей з інвалідністю можна не лише санкціями, – вважає Вікторія Назаренко.

“Є такий законопроєкт у парламенті, хоч він там лежить вже два роки, що у разі, як підприємство закуповує послуги чи товари у підприємств чи громадських організацій, де працюють люди з інвалідністю, то цьому підприємству зараховується норматив із працевлаштування”.

Приблизно така сама система працює у Німеччині, де підрахували, що у порівнянні із виплатою пенсій, інвестиції у робоче місце для особи з інвалідністю вже через три роки починають приносити державі дивіденди у вигляді податків. На додачу до гарантії замовлень, держава надає стартовий капітал і компенсує втрату конкурентоздатності роботодавцю, який створює робочі місця для людей з інвалідністю.

Навіть у столиці України пересуватися на візку надзвичайно важко

Але до проблем, які можна вирішити на суто законодавчому рівні, додаються і цілком об’єктивні перешкоди. Наприклад, “найпростіше” – як дістатися на роботу.

За словами Олександра Вінковського, саме через це багато хто робить вибір на користь пенсії з інвалідності та залишається вдома:

“Дуже важко ходити по Києву. Фактично, для людини з інвалідністю по зору це неможливо. Людина іде, послизнулася, зламала ногу, вже на роботу не ходить. Навіщо їм це треба?”

Не останнім фактором є й стереотипи, – каже Вікторія Назаренко:

“На жаль, у нашій анкеті для роботодавців на питання, що таке інвалідність, 30% відповідають: непрацездатність”.

Під час тренінгів навіть роботодавці, які орієнтовані на те, щоб взяти на роботу людей з інвалідністю, непокояться, чи не доведеться їм “нянчитися” із такими працівниками – аж до того, що питають, як вони собі чаю зможуть налити, – каже Лариса Байда із Національної асамблеї людей з інвалідністю.

Завдяки сучасному обладнанню у Німеччині люди з інвалідністю випускають цілком конкурентні товари

“Ми стоїмо на позиції, що все, що робиться спеціально – воно непотрібне. І коли працюємо з людьми з інвалідністю, то говоримо: якщо ви кажете, що ви такі, як усі, то до вас мають бути такі самі вимоги, як і до інших. Але держава має створити умови. А бізнес – дослухатися”, – вважають у Національній асамблеї людей з інвалідністю.

“Реальна ситуація така, що ані державне замовлення, ані якісь додаткові пільги кардинально ситуацію не змінять. Річ у тім, щоб держава повернулася до нас обличчям”, – каже Олександр Вінковський, уточнюючи, що остання фраза означає, що держава має оцінити всю складність проблеми і діяти комплексно, без спрощень.

“Можливо, я досить довго працюю у великій іноземній компанії, але для мене це зрозумілі цінності. Бізнес – не лише гроші, це щось для людини. Тоді він успішний” – пояснює свою мотивацію директор “Ашан-Либідська” Айк Манукян.

Свій рецепт має і власник пекарні Good bread from good people Владислав Малащенко:

“До держави головне прохання – не заважати, бо якщо почнуть заважати, ми просто закриємося. Я люблю Україну, але поки що не бачу тут нічого хорошого, що б надихало, крім людей, які самі щось роблять”

ВВС Україна[1]

Source URL: https://naiu.org.ua/yak-pratsyuyut-lyudy-z-invalidnistyu-u-krayini-z-obmezhenymy-mozhlyvostyamy/

---