Я пільга чи штраф? Реалії працевлаштування для людей з інвалідністю

20 Квітня 2018 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Наталя у трирічному віці перехворіла на ангіну, яка не дала про себе просто так забути. Почались ускладнення і розвинувся дитячий церебральний параліч (ДЦП). Це не вплинуло на мову, а лише на фізичний стан. Дівчина самостійно ходить, але сідати їй складно. Вправно користується смартфоном та їсть майже без сторонньої допомоги. Попри те, що все її оточення було проти, дівчина навчалась у звичайній школі та завершила її із золотою медаллю.

“Мене підтримувала лише мама. Так само було й зі вступом в університет. Усі говорили: “Навіщо тобі це потрібно? Їхати в інше місто, ти там нікого не знаєш. Ти з такою вадою”. Тут я знову почула слова підтримки тільки від мами”, – розповідає Наталя.

Нині дівчина живе в Києві, навчається на третьому курсі Національного авіаційного університету на редактора. Зараз Наталі потрібні нові ліки, які дорого коштують, тож вона вирішила знайти роботу.

“Звісно я хочу працювати в галузі пов’язаній із журналістикою та редагуванням. Та, на жаль, я ще студентка і мене беруть тільки на неоплачувану практику. Тому вирішила шукати роботу оператора call-центру, так мене лише чують, що комфортно”.

Вже почався п’ятий місяць безрезультатних пошуків. Каже, що розіслала безліч резюме і пройшла близько двох десятків співбесід. Після однієї зі співбесід дівчину навіть взяли на стажування.

“Я завжди перед співбесідою попереджаю, що я інвалід першої групи. Зазвичай чую у відповідь: “нам треба на вас подивитися”. Таке враження, ніби я музейний експонат. Вдалось потрапити на двотижневе стажування, але з роботою не склалося”.

Врешті-решт Наталя полишила цю компанію та знову розпочала пошуки. Каже, що побачивши її, HR-менеджери часто не хочуть проводити повноцінні співбесіди.

“Я прихожу, на мене дивляться, дають якусь анкету, я її заповнюю, і мені обіцяють зателефонувати згодом. Не дзвонять. Коли я наважуюсь зателефонувати сама, чую відмови та навіть грубощі, бо “не така, як всі”.

Чому відмовляють?

“Український інтерес” зателефонував у компанію, де Наталя була на співбесіді наприкінці березня. Це знана в столиці мережа суші-ресторанів. Слухавку взяла менеджер Уляна, але швиденько передала її керівниці з підбору персоналу, яка не відрекомендувалась. За її словами, дівчина дійсно нещодавно приходила на співбесіду, з нею спілкувався менеджер.

“Коли Наталя була у нас, вона не могла навіть сама сходити в туалет. У нас він не пристосований для людей з інвалідністю. Їй допомагала наша менеджер. Зрозумійте, у нас же немає окремої людини, яка буде водити інших в туалет. Мій керівник не дозволить мені взяти таку людину”, – стверджує працівниця мережі.

Фактично Наталя отримала відмову через те, що вона має такий фізичний стан, для якого “в компанії не створені належні умови”.

Водночас, за словами жінки в call-центрі компанії працюють кілька людей з інвалідністю. Зокрема дівчина Тамара, яка має проблеми з ходою і третю групу інвалідності. З нею, зауважує менеджер, проблем взагалі нема.

Що говорить статистика та закон?

Статистика

• В Україні живе понад 2 мільйони людей з інвалідністю. Близько 700 000 з них мають роботу.
• 19 000 безробітних людей з інвалідністю протягом січня-лютого 2018 року скористались послугами Державної служби зайнятості.
• 1 400 людям у службі допомогли знайти на роботу.
• 512 людей мали протягом перших двох місяців року місяців тимчасовий підробіток.
• 637 людей завдяки службі перекваліфікувалися або завершили професійні курси.

Як стверджують у службі зайнятості, кількість вакансій для людей з інвалідністю постійно зростає. Зокрема на 1 березня 2018 року таких було 6 100. Це на чверть більше, ніж було торік.

Закон

В Україні діє закон “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні”. Він, за словами голови громадської організації “Всеукраїнський парламент працездатних осіб з інвалідністю” Володимира Петровського, прописаний не погано, але головна проблема – в тому, його не дотримуються та намагаються обійти різними способами.

Власне, у законі чітко зазначено, що роботодавці мають створювати певну обов’язкову кількість робочих місць для людей з інвалідністю. Така система має назву “quota-levy system” (система квотувань-відрахувань) і становить 4% “середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік”. Наприклад, якщо штат від 8 до 25 людей, то одне робоче місце роботодавець передбачає для співробітника з інвалідністю. Система – не український винахід. Вона типова для Франції, Польщі, Німеччини та інших.

Утім, як показує статистика, українська система не досконала, бо більшість людей з інвалідністю, які хочуть працювати досі сидять без роботи. А все тому, що за недотримання цих квот роботодавець сплачує штраф від 170 до 340 гривень. Також накладаються адміністративно-господарські санкції, тобто гроші треба сплатити у Фонд соцзахисту осіб з інвалідністю. Їхній обсяг дорівнює середній річній зарплаті на підприємстві за кожну не влаштовану по квоті людину з інвалідністю.

Наприклад, на підприємстві працює 24 людини. За квотами має бути один працівник з інвалідністю. Роботодавець цього не дотримався. Середня зарплата на його підприємстві трохи вища мінімальної, скажімо, 5 000 грн на місяць. Тоді штраф, який він платить за рік: середня річна заробітна плата 5 000 х 12 місців = 60 000 грн + 170 грн. Для підприємства, яке має мільйонний заробіток – це крапля в морі.

Але чи не простіше працевлаштувати людину і не перейматися за штрафи?

Тут підприємці діляться на дві категорії: ті, хто навчились обходити ці та інші санкції та ті, хто навчився отримувати вигоду, як для себе так і для тих, кого працевлаштовує.

Перші навчились реєструвати офіційно меншу кількість людей, ніж працюють насправді або пропонувати людям з інвалідністю фіктивне працевлаштування. Для них це вигідно, бо для людей з інвалідністю необхідно створювати особливі умови роботи, давати довші відпустки, передбачати значні відшкодування за лікарняні тощо.

Ще одні, влаштовують переважно людей, що мають 3 групу інвалідності.

“Роботодавець не хоче створювати спеціальне облаштоване робоче місце, яке необхідне для осіб з інвалідністю першої групи. Йому простіше взяти на роботу людину з інвалідністю третьої чи другої групи, для якої не потрібні спеціальні умови”, – зазначає експерт Володимир Петровський.

Але, якщо роботодавець створює для людей з інвалідністю спеціальні робочі місця, для нього законом передбачена ціла низка пільг та дотацій. Процедура надання цих дотацій докладно описана у постанові Кабінету міністрів України.

Важливо: за законом, відмовляти людині у працевлаштуванні з причини інвалідності роботодавець також не може.

“Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається”, – йдеться наприкінці статті 17 закону “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні”.

Цікаво: якщо роботодавець відмовляє людині, яку направили до нього після завершення відповідного навчання, то він має відшкодувати їй витрати на проїзд від місця проживання до нього і назад. Окрім цього, якщо є супроводжуючий, то витрати на його проїзд також відшкодовуються.

Як щодо внутрішньо переміщених осіб з інвалідністю?

В Україні на обліку зараз близько 49 500 людей з інвалідністю, які переїхали з окупованих територій. За працевлаштування кожної такої людини підприємство буде отримувати пільги. Попри це, компанії “штучно заповнюють робочі місця”.

“Підприємці часто звертаються до організацій, які працюють з внутрішньо переміщеними особами. Вони говорять, що готові взяти на роботу переселенця з інвалідністю чи учасника АТО, який отримав інвалідність. Обіцяють платити людині 800 гривень на місяць. А працювати не потрібно. Тобто оформлюють фіктивне працевлаштування, щоб мати податкову пільгу. Але людям з інвалідністю не потрібні 800 гривень, вони потребують справжньої відповідно оплачуваної роботи та самореалізації у суспільстві”, – розповідає менеджер проєкту “Радник з питань ВПО” Валерія Вершиніна.

Як наслідок, людям з інвалідністю, що переїхали, складно знайти роботу, яка б відповідала їх фаху та досвіду. Це, зокрема, спричиняє постійні міграційні процеси.

Кожен переселенець звісно може звертатися до місцевих центрів зайнятості. Ці центри допомагають шукати роботу чи перекваліфікуватися. Але, як наголошує пані Вершиніна, між заробітною платою  на яку розраховує людина, та тією, яку пропонують роботодавці через центр зайнятості, існує величезна прірва. Це стосується навіть віддаленої роботи. Відповідно до останніх досліджень, люди з інвалідністю отримують менше грошей в сфері ІТ та копірайту.

Де та як все ж таки шукати роботу?

Щоб влаштовуватись на роботу, людина з інвалідністю спершу повинна отримати висновок Медико-соціальної експертної комісії (МСЕК). І в ньому, зокрема, буде вказано, якої складності роботу може виконувати людина. А якщо є план реабілітації, його також треба надавати під час працевлаштування.

Шлях найменшого опору –  це одразу стати на облік Державної служби зайнятості України (ДСЗУ). Утім це не обов’язково. Можна шукати роботу й самостійно.

Важливо: стати на обік можна за місцем проживання. Тобто, якщо людина живе в Києві та плануєте шукати роботу тут, але зареєстрована в іншому населеному пункті – це не привід не взяти її на облік у державну службу зайнятості. Студентам денної форми навчання стати на облік не можна, але можна отримати консультацію.

У відділення ДСЗУ треба йти з такими документами:

• паспорт;
• ідентифікаційний код;
• диплом чи інші документи про освіту, якщо є;
• довідка МСЕК;
• за наявності – індивідуальний план реабілітації, якого обов’язково повинен дотримуватись роботодавець.

Щоб можна шукати роботу самостійно, все одно потрібен висновок МСЕК. Він необхідний для працевлаштування на будь-яке робоче місце за межами власної оселі. Є багато варіантів віддаленої роботи в інтернеті. Це і копірайт/рерайт, і робота в інтернет-магазинах, програмування тощо.

Ще можна завітати на спеціальні ярмарки вакансій для людей з інвалідністю. Чи звертатися до спеціалізованих підприємств та міжрегіональних центрів професійної реабілітації людей з інвалідністю. Наприклад, у Вінниці є “Центр комплексної реабілітації “Поділля”. Там людям з інвалідністю допомагають, як опановувати якусь професію, а і допомагають знайти роботу.

Український інтерес