“Всі обмеження – у нас в голові”, – Аліна Висоцька, авторка ідеї фільму “Єдине коло”

22 Січня 2018 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Знімати кіно. Відкрити власний бізнес. Створити сім’ю і виховати дітей. Для людей з інвалідністю немає обмежень. Тим не менш, щодня вони мусять доводити своє право на нормальне життя. Щохвилини стикаються із жорстокістю суспільства. Але це робить їх сильнішими. Документальний фільм “Єдине коло”, який UA: ПЕРШИЙ показав у четвер, 18 січня – три історії про людей з інвалідністю, які вступили у нерівний бій зі своєю хворобою, жорстокістю людей, байдужістю держави і перемогли.

Що відчуває жінка з першою групою інвалідності, яка самотужки виховує доньку, коли дитина зізнається: однокласники знущались з неї, опускали головою в унітаз, а вчителька сказала, що додаткові заняття з математики не для таких як вона. Що робити рідним, коли їм відверто кажуть, що з таким діагнозом, як у їхньої дитини – не живуть? Як народити, коли ти маєш інвалідність, й лікарі усіляко намагаються перешкодити народженню дитини? Три історії – три перемоги.

Перша історія – про неймовірну дівчину Олену Романенко, яка в день свого 16-річчя стрибнула з вишки у воду. Цей випадок назавжди змінив її життя: зламаний хребет, апарат штучного дихання і повна нерухомість. Але дівчина не склала руки: вступила до університету, вийшла заміж і народила сина. Друга історія – авторки ідеї стрічки “Єдине коло” Аліни Висоцької. Маючи діагноз дитячий церебральний параліч, вона пише вірші, народила доньку, а нещодавно знайшла у собі сили розказати про людей, які щодня ведуть боротьбу за право жити і любити. Третя історія – про подружжя зі страшним діагнозом дитячий церебральний параліч дуже важкої форми. Десять років вони чекали на дозвіл народити дитину, і зрештою перемогли систему.

Про своїх друзів, які стали героями фільму “Єдине коло”, щоденну боротьбу за право жити звичайним життям і те, чому ми просто мусимо у будь-якій ситуації залишатися людьми і продовжувати любити один одного, Аліна Висоцька розповіла в інтерв’ю.

Аліно, розкажіть трохи більше про героїв фільму “Єдине коло”. Чому саме їхні історії вирішили розповісти?

Герої фільму – це мої друзі, з якими я спілкуюся багато років. Це реальні люди, які мають інвалідність, і змогли так чи інакше реалізувати себе у житті, незважаючи на всі труднощі, з якими стикнулися. Одна із героїнь – Олена на свій день народження стрибнула з вишки й зламала хребет. До моменту трагедії вона була дуже активною і яскравою особистістю, постійно бігала на підборах, усім посміхалася. І в один момент усе повністю змінилося – вона провела близько 9 місяців у реанімації. За цей час до її мами багато разів підходили лікарі і казали: “Давайте відключимо апарат штучного дихання і не мучитимемо дівчину. Попрощаєтесь і забудете. Бо, якщо вона і виживе, то буде просто овочем”. Звісно, мати не погодилась, а Олена не просто вижила, але й закінчила університет, знайшла роботу, вийшла заміж і народила сина. Незважаючи на те, що той стрибок у воду зламав дівчині хребет, назавжди прикувавши до інвалідного візка, цей трагічний випадок не зламав її саму. Олена залишається надзвичайно активною людиною зі своїм неймовірно яскравим внутрішнім світом, який запалює все навкруги.

Друга історія – це історія мого життя. Я щаслива людина, якій поталанило дещо більше за інших людей, які живуть з таким діагнозом. Мене оминув інтернат, хоча я мала усі підстави там опинитися. Мої батьки та сестра із самого початку ставилися до мене як до людини, яка нічим не відрізняється від інших. Після 2-го курсу Харківського інституту культури, де я навчалася на бібліотечному факультеті, мене підкосила хвороба і я на 3 роки стала на милиці. Лікарі лякали невтішними діагнозами про втрату зору і цілковиту нездатність ходити, але я стала на ноги і у цей же час у моєму житті з’явилася величезна любов, яка подарувала мені доньку. На жаль, я виховувала її одна, але ні про що не шкодую. І оцей період становлення – мого як матері, і її як підлітка, наші непрості відносини – ми показали у фільмі.

Подружжя Олександра та Тетяни я знаю вже понад 25 років. Вони обидва мають діагноз дитячий церебральний параліч, але незважаючи на це, здобули освіту, влаштувалися на роботу, створили родину. Десять років вони боролися за своє право народити дитину. Протягом всього цього часу їм постійно говорили: “Подивіться на себе, куди вам народжувати?” Я не розумію, як взагалі можна таке казати і хто має право відбирати у цих людей можливість бути батьками? Проте Олександр і Тетяна не здалися й народили абсолютно здорову дитину.

Цей фільм про любов. Ту саму – велику, світлу, справжню, яка допомагає боротися і перемагати. Тому я дуже вдячна знімальній групі, а особливо режисерці фільму Олені Григор’євій, за те, що допомогли мені розказати широкому загалу ці неймовірні історії. Скажу більше: якби не наполегливість Олени, цієї стрічки могло б ніколи не бути.

Яка головна ідея вашого фільму?

Ми всі – й люди з інвалідністю, й здорові люди – маємо усвідомити, що всі обмеження, перш за все, у нас в голові. Якою б складною не була ситуація, врятовує лише дія. Бажання мати освіту, дітей, сім’ю, роботу притаманне кожній людині. І кожен має на це право. Як і право на щастя. Незважаючи на фізичний стан чи статус інвалідності. Бо ми такі ж як і всі, але трошки кращі. Ми знаємо багато щасливих історій про людей з інвалідністю, зокрема, про Ніка Вуйчича, а от про українців з інвалідністю, яким вдалося чогось досягти у житті, майже нічого не відомо. Цим фільмом я намагалася донести до широкого загалу одну важливу думку: треба завжди пам’ятати, що людина людині – людина! Послухайте, якщо подружжя з інвалідністю 10 років виборює право бути батьками – це як?! Як може лікар прийти і сказати: “Навіщо вам діти? Ви себе бачили у дзеркалі?” І таких історій – безліч на кожному кроці. Наша мета – не просто розповісти про те, які молодці Олена, чи Таня, чи я, а показати, що кожен день, кожна година, кожна мить для людей з інвалідністю – це своя Говерла. І вони підіймаються на неї раз-за-разом. Ми постійно мусимо доводити своє право на сім’ю, на роботу, на освіту. Так бути не повинно. Ми можемо бути різними, але маємо стати рівними. І терпимими. Оце терпіння й є те єдине коло, про яке йдеться у фільмі.

Чому, на вашу думку, фільмів про успішну адаптацію у суспільстві людей з інвалідністю повинно бути більше на телебаченні?

Мені б дуже хотілося, щоб цю стрічку подивилися якомога більше людей. Може це стане для когось мотивацією, чи відкриттям. На прем’єрі фільму у Харкові одна дівчина сказала: “Слухайте, у вашому фільмі все так добре, але життя набагато складніше”. Ми це розуміємо. Але, якби ми розповіли все, що відбувалося протягом тих 10 років, коли Таня з Сашою виборювали цю дитину, або про те, скільки надзусиль вартувало Олені закінчити університет, то люди просто б не змогли вийти з кінотеатру через сльози. Ми вже пройшли великий шлях – від моменту, коли людей з інвалідністю приховували і робили вигляд, що їх не існує, до сьогоднішнього дня, коли люди з інвалідністю інтегровані у суспільство. Зараз люди з інвалідністю працюють майже в усіх сферах – від політики до модельного бізнесу, що мене дуже тішить. Але їх все ще вкрай мало.

А що людей з інвалідністю найбільше ображає у ставленні до себе?

Мабуть те, що люди чомусь не знають, як нас називати. Що завгодно чуєш: обмежені можливості, особливі потреби, вади… Що це взагалі? Якщо я, наприклад, майстер спорту з плавання і за якийсь час пропливаю відстань, яка фізично здоровій людині навіть і не снилася, то про які обмежені можливості йде мова? Навпаки! Або що таке “особливі потреби”? У мене є особлива потреба їсти вінегрет і що? Саме тому у Конвенції про права осіб з інвалідністю була прийнята назва “люди з інвалідністю”. Комусь здається, що нас така назва ображає, але я вас запевняю, що це не так. Ви вслухайтесь – ЛЮДИНА з інвалідністю. На першому місці стоїть слово “людина”! Навчіться вже називати речі своїми іменами. Що це означає: особливі діти, особливі потреби, особливі люди? Це ви нас робите особливими. Навіщо? От про це я у фільмі і кажу: ми маємо право бути щасливими, любити, мати дітей, працювати, вчитися й робити все, що робите ви – умовно здорові люди. Ми всі мусимо вчитися – коректно спілкуватися, бути людьми, відзначати, що особа з інвалідністю – це, перш за все, людина, а потім вже все інше. Кожен з героїв фільму “Єдине коло” своїм прикладом доводить, що життя непередбачуване й усе може змінитися за мить. До цього неможливо підготуватися, але у будь-якій ситуації потрібно завжди залишатися ЛЮДИНОЮ і продовжувати любити.

Автор: Ганна Соловйова
Фото: Володимир Шевчук