Вони прославлять Україну: як витягнути дітей в інвалідних візках із чотирьох стін

26 Березня 2018 Друкувати цю новину

Вони прославлять Україну: як витягнути дітей в інвалідних візках із чотирьох стінЧим переймався і з чого дивувався упродовж останнього часу заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Василь УЛІЦЬКИЙ

…50-метровим запливом паралізованого хлопчика

Найбільше моє враження минулого тижня — ​змагання та показові виступи учасників секції плавання, в якій займаються обидві мої доньки.

…На визначений час біля приміщення басейну почали збиратись юні плавці та їхні батьки. Хтось виходив з машини, когось виносили з автівки на руках чи викочували в інвалідному візку. Хтось ішов пішки рівною ходою, а хтось — ​накульгуючи. Справа в тому, що доньки тренуються у змішаній групі, де займаються разом діти з обмеженими фізичними можливостями і здорові.

А от пересічні швейцарці розуміють важливість вільного, а не кишенькового слова, свідомо платять за нього і на референдумі погодилися й далі це робити! «Дивні» люди.

Діти весело вітались і махали одне одному незалежно від того, стояв хтось на власних ногах чи сидів у візку. Ніхто ні на кого пальцем не показував. Школярі звикли, що просто займаються спортом разом, знаючи, що кожен має якусь свою особливість. Це вважаю не менш цінним у цих тренуваннях, аніж саме плавання. І для своїх дітей, і для себе. Бо бачу, наскільки важче батькам особливих діток. Бо вкотре наочно пересвідчуюсь у важливості нібито елементарних речей: наявності пандусів (правильних пандусів!), зручних візків, широких дверей, відсутності поріжків, бордюр тощо. Пригадую, як кілька років тому в одному з райцентрів депутати обговорювали, чи треба виділяти з районного бюджету гроші на пандус «для двох осіб з інвалідністю». Якби вони просто постояли півгодини біля того басейну, то ці питання одразу ж би відпали.

…Тренерка не стримала сліз, коли перед запливами попросила підтримати особливих у фізичному плані її вихованців. «Це важкий труд», — ​сказала вона з клубком у горлі. Ми, батьки, звісно, плескали, не жаліючи рук. Але не від жалю. Бо бачили б ви, що витворяли ці діти у воді! Майже паралізований хлопчик фактично за допомогою однієї руки переплив два 25-метрові басейни! А дівчинку, яка сильно шкутильгаючи йшла на старт, представили, як постійного учасника змагань серед фізично повноспроможних дітей. У воді вона — ​як риба!

Не знаю, як інклюзивна освіта, про яку зараз багато говорять, буде адаптована у школах. Але на оцьому невеликому прикладі зі спорту бачу, що це — ​круто. І це наше завдання як суспільства — ​зробити все, щоб діти у візках виїхали за межі своїх квартир. Що вже казати, яку високу марку України дехто з них триматиме у дорослому віці на Паралімпіадах. Яскравий цьому доказ — ​Пхьончхан 2018, де наші вкотре заткнули за пояс здорових спортсменів, здобувши 7 золотих, 7 срібних і 8 бронзових медалей!

…відмовою швейцарців від «халяви»

Ніколи не був у цій альпійській країні, але вона мене не перестає дивувати. На одному з референдумів у Швейцарії відмовились від «халяви», тобто від пропозиції, щоб кожному мешканцю просто так щомісяця виділяти понад 2000 євро. Вирішили, що це зашкодить економіці та суспільству.

А оце вже зараз, у березні, провели ще один референдум і більшістю голосів — ​71% — ​добровільно погодились і далі віддавати щороку 390  євро з кожної сім’ї на фінансування суспільного та правового телерадіомовлення.

У нас, принагідно скажу, новостворене суспільне телерадіомовлення фінансується безпосередньо з державного бюджету. А от роздержавлені газети — ​просто кинуті на виживання у бурхливе капіталістичне море. Наші чиновники не бачать потреби підтримувати роздержавлену пресу навіть в умовах війни — ​«хай виживає, хто як знає, раз я вже не можу просто так замовити свій портрет у цій пресі». А от пересічні швейцарці розуміють важливість вільного, а не кишенькового слова, свідомо платять за нього і на референдумі погодилися й далі це робити! «Дивні» люди.

Як би українці проголосували на таких плебісцитах? Сумнівно, що відмовилися б від Юлиної чи Пєтіної тисячі. Скажете, що швейцарцям легко говорити і голосувати, бо вони багаті? Так у тому-то й справа, що багаті, бо отак свідомо і вдумливо роблять вибір. Адже свобода — ​це не вседозволеність. Зворотний бік свободи — ​відповідальність за свій вибір. Швейцарці одні з небагатьох, хто її виявляє, тому й не перестають дивувати. Навіть «просунуті» голландці так не вміють. Пам’ятаєте референдум щодо асоціації з Україною? Їх так налякали, що вони проголосували проти. Потім коли зрозуміли, що помилились, то вирішили взагалі такі опитування не проводити…

Впевнений, до речі, що й українці чим далі, тим менше будуть вестись на гречку і «локшину» на виборах. Тут як в анекдоті про англійську траву. Запитали в тамтешнього сера, як йому вдалось виростити таку рівну і зелену траву. «Дуже просто, — ​відповів він. — ​Ми її стрижемо і поливаємо. І так 200 років». Думаю, що ми теж стали на цю дорогу, почали «поливати траву», тобто, вчимося відділяти зерно від полови. Тепер аби не зійти з неї.

…смачною кавою навколо

Пишу і час від часу сьорбаю каву. Міг би сам запарити, але мені смачніше з автомата. Тому, йдучи на роботу, купив. Зараз це не проблема. Кав’ярні уже з самого ранку пропонують цей ароматний напій. Та ще й по вранішній акції можна дешевше придбати. Кава якось так непомітно увійшла в життя українців і міцно там закріпилась.

…Усе допитувався наших досвідченіших колег, як то було з кавою у Луцьку за часів СРСР. Бо здавалось, що кави в Радянському Союзі, — ​як і сексу, — ​не існувало. З тих часів я, сільський школяр, пам’ятаю лиш напій ячмінний «Курземе». Теж смачно. Але то не то… Виявляється, кава таки продавалась, і у містах з нею було легше, ніж у селі — ​при бажанні можна було знайти.

А зараз її не просто можна знайти, від неї неможливо відкараскатись, — ​пропонують на кожному кроці. Кав’ярень стало більше, ніж аптек. Людина з паперовим стаканчиком на вулиці — ​уже звичне явище. Собі думаю: поки ми так п’ємо каву, за економіку Бразилії можна не переживати.

Здається, і старий, і молодий зараз смакує цей напій. Моя мама, яка лиш на пенсії (!) розпробувала його, вже не уявляє без нього життя. Це як цілий ритуал. Корову подоїла, свиней нагодувала, їсти зварила і, як нагорода, — 20 хвилин на кавування. Кличуться всі, хто в хаті: чоловік-діти-онуки. Звісно, у великій каструлі традиційно з часів баби-прабаби стоїть чай на травах. Але він — ​для пиття, втамування спраги. Раз — ​і напився. А кава — ​для… кавування-спілкування.

Здається, українці стають не просто кавоманами, а експертами у цій справі. Можемо вже про ці гіркуваті зерна і способи їхнього приготування говорити, як англійці про погоду. Десь недавно читав, що черговий турнір із приготування кави в Об’єднаних Арабських Еміратах (Дубаї) виграв наш хлопець Слава Бабич. А цими днями у Варшаві Олег Яровий із Хмельницького відкрив найменшу у Польщі кав’ярню, через що потрапив у тамтешню Книгу рекордів. І серед переваг нашої країни все частіше називають таку: «Відмінна кава за долар (плюс-мінус) майже на кожному кроці — ​такою можливістю жодна інша європейська столиця похвалитися не може».

Що ж, кавуймо на здоров’я (але не більше двох чашок у день, — ​так кажуть лікарі)!

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук