«Візок — не мій вибір, але моя реальність, в якій можна повноцінно жити і перемагати»

9 Лютого 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Оксана РАДУШИНСЬКА — відома в Україні журналістка, письменниця, лауреатка багатьох творчих конкурсів, волонтер. І все це — попри інвалідний візок… Як вдається їй досягати перемог у професії, творчості, житті? Про це і говоримо з чарівною, тендітною, але водночас сильною пані Оксаною.

Пощастило з батьками…

Народилася Оксана на Хмельниччині, у Старокостянтинові. У 3 роки захворіла, але батьки довго не могли встановити причини. Їм говорили, що дитина не виживе, проте Петро Онуфрійович та Ніна Василівна Радушинські не змирилися з вироком і зробили все, щоб їхня донечка не просто існувала — жила.

— Віра, праця і любов моїх батьків зробили диво. Я живу повноцінно багато в чому завдяки саме їм. Вони не просто народили і виховали, це — надійні порадники, мої друзі, мої руки та ноги. Вони завжди вірять у мене. Мамі я можу розповісти про все й отримати пораду — як від мами, від подруги і від жінки. Тато готовий стати до бою з кожним, хто образить його маленьку доню, хоча мені вже немало років. За освітою батьки — ветеринари, але мама працювала в комунальній сфері міста, потім оформилася по догляду за мною. А тато — ще й колега — журналіст. Саме його стежиною я пішла. Серед усіх життєвих помилок, зрад і образ я можу впевнено стверджувати, що мені направду пощастило з батьками, — каже Оксана Радушинська.

На крилах мрій

Оксана стала журналісткою та письменницею, вона — автор десятків книг для дітей і дорослих. Усі вони розлетілися по світах, мов пташенята, із затишного гніздечка її душі. Її небайдужість до долі України та життя людського озивається то віршем, то казкою…

— Вірші для мене — потреба: як дихати, як говорити. Ще до того, як навчилася читати й писати, я щось римувала (переважно пісеньки) і одразу ж забувала своє «творіння». У підлітковому віці (коли мало хто з нас не віршує) почала ті рядки записувати. Згодом щось надрукували в місцевій газеті, потім — в обласній… Я ніколи не беруся писати у поганому настрої, ображеною чи розчарованою. Лише коли емоції пригаснуть і трансформуються у життєві висновки, можна дозволити собі писати, — ділиться Оксана Радушинська своїми творчими таємницями. — Моя перша збірка «На крилах мрій» з’явилася на світ завдяки батькам. Як багато авторів-початківців, я була невпевнена у собі і дуже сумнівалася у доцільності видання збірки, у її творчій долі. Якби не наполягання батьків, я б і не наважилася на видання книги, кошти на яку збирали упродовж кількох років із моєї пенсії по інвалідності. Відтак навряд чи тепер ми говорили б про мене як про письменницю, якби 16 літ тому мама і тато не допомогли мені подолати нерішучість і зробити крок до літератури. Гонорари, нагороди — все завдяки батькам. Кожен виступ, кожна зустріч із читачами — за їх участю. Тато обов’язково фотографує, отож маю вже чимало світлин у власному архіві.

Колись Оксана навіть подумати не могла, що творитиме і для малечі. Але прохання написати кілька віршиків для методички з раннього виховання відкрило ще одну грань її творчості.

— З особливим трепетом пишу для діток. Коли роблю це, то намагаюся залишати себе, дорослу, для технічного боку віршика, пісні, казки чи роману і щонайчастіше звертатися до свого дитячого «я» — аби не злукавити, не надумати чогось штучного і в результаті стати нецікавою авторкою. А ще допомагає постійне спілкування з дітьми, — каже Оксана.

Саме роман «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» приніс їй 2011 року І премію в номінації «Романи для дітей 7—12 років» літературного конкурсу «Коронація слова». Оксана Радушинська пише і для підлітків. 2015-го вийшла друком її повість «Метелики в крижаних панцирах» — про дівчинку Ярину, котра змушена послуговуватися інвалідним візком. Головною ідеєю книги є повага до людини. Адже незважаючи на стан здоров’я чи вік, людина заслуговує на повагу.

— У цій книзі багато мене. Насправді тема моєї інвалідності — зовсім не табу. Свого часу я зрозуміла, що візок — не мій вибір, але моя реальність, у якій можна або впасти на саме дно, або повноцінно жити. Я обрала друге. Не люблю, коли інвалідність сприймається як головна моя ознака. Ніколи не вважала, що конче потребую допомоги і опіки суспільства. Завжди намагаюся довести, що я — повноцінна. Беручи участь у конкурсах, я досі не говорила про свою інвалідність, щоб не провокувати якогось особливого ставлення. У повісті «Метелики в крижаних панцирах» я показала світ дівчинки-підлітка, нічим не гіршої, не кращої від її однолітків, лише з «особливістю» — інвалідним візком, — каже Оксана Радушинська.

А замість фарб — слова і образи

Свій журналістський шлях Оксана починала у рідному Старокостянтинові. Далі були Укртелерадіоінститут і Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна», де Оксана вивчала журналістику. Нині вона навчається в Інституті філології та масових комунікацій Університету «Україна» (Київ).

— Професію я обирала свідомо. Тато близько 20 років працював фотокореспондентом у районній газеті, тож специфіка газетярського хліба не була для мене таємницею. Захотілося спробувати і самій. Спочатку — газета, потім мені припало до душі радіо, згодом з’явилося телебачення. Багато років моє життя пов’язане з Університетом «Україна», де нині здобуваю рівень магістра з журналістики. Окрім того, що цей університет — єдиний виш у країні, розбудований за принципом архітектурної безбар’єрності, тут у мене склалися професійні і дружні стосунки з викладачами. Я вдячна долі за цей етап мого життя.

Як журналіст Оксана охоче береться за портретні інтерв’ю — намагається розповісти про людину крізь призму власного бачення. Відчуває себе до певної міри художником, тільки замість фарб — слова, образи.

Тендітна мужність

Нинішній період — буремний і натхненний водночас. Усі, кому небайдужа доля Батьківщини, рано чи пізно приходять до громадської діяльності. Оксана Радушинська — не виняток. І до початку військового конфлікту на сході вона не цуралася громадської роботи, і зараз допомагає Україні та її воїнам.

— До початку війни Росії проти України обрій моєї громадської діяльності поширювався здебільшого на культурну сферу. Це було для душі та творчого розвитку. Почала «волонтерити» у квітні 2014 року. За цей час направду стала волонтером — у тому значенні, яке зараз вживається до когорти людей, котрі дбають про українське військо. Сєверодонецьк, Лисичанськ, Маріуполь та інші міста в зоні АТО, ціла низка сіл, назв яких не запам’ятати, і просто розташувань бійців на позиціях. Спецпризначенці, льотчики, танкісти, розвідники, піхотинці… Мені здається, що за цей час я більше довідалася про роди військ, ніж за все життя. Побачила тисячі облич, разом із артистами дала більше сотні концертів на полігонах, у шпиталях, у лісах, наметах, клубах, на складах, фермах, просто неба. Завезли близько двадцяти тон гуманітарного вантажу, зібраного лише нашою волонтерською спільнотою. У мене з’явилося чимало друзів серед атошників, у телефоні — десятки номерів із позивними бійців. Отримала свій позивний і наша творча сотня «Рух до перемоги» — нас назвали «Янголами добра».

Що я побажала б українцям? Досягнень, втілення надій та особистих мрій. Але найперша потреба — мир в Україні. Це зараз визначальне, і всі думки, прагнення і молитви нині — про мир, —  підсумовує Оксана Радушинська.

Світлана ПАТРА, журналіст Імідж-центру Університету «Україна».

Фото з архіву Оксани РАДУШИНСЬКОЇ.

Голос України