У деяких країнах я забуваю про свою інвалідність, — мандрівник Микола Подрезан

22 Серпня 2017 Друкувати цю новину

Як відрізняється життя людини з інвалідністю в Україні і за кордоном? Розповідає мандрівник Микола Подрезан

У студії Громадського радіо активіст і мандрівник Микола Подрезан, який побував у 55-ти країнах, у 48-ми з яких – на візку для людей з інвалідністю.

«У всьому світі ставлення до людини на візку трішки особливе. І коли за кордоном бачать сивого дядька, котрий посміхається, а не просить подати йому грошей, котрий за мовою іноземець, котрий швидко на своєму візочку крутиться в джинсах, і інколи в мене велика пряжка «Beatles», фотоапарат спереду – відношення таке зацікавлене. Коли я їду в якусь країну – то мінімум три-чотири вітання знаю місцевою мовою, і це одразу відкриває посмішку, а потім, коли я прошу допомогти – одразу допомагають люди, так що це справа така.

Стосовно ставлення: я людина зі сфери культури і мистецтва. Для мене не мають значення якісь дорогі готелі – на них немає коштів, не мають значення якісь гурманні речі, на жаль. Не тільки тому, що економія, а тому, що на візку незнайома їжа – можна не встигнути, вибачте, – це така проблема. Але для мене головне: чим менше зірок в готелях, тим більше коштів на музеї.

Ми були у Флоренції, і прийшли до Уффіці, стали до черги. Через три хвилинки вибіг співробітник, і виносить нам два квитки – абсолютно такі як всім, тільки коштують нуль євро. Безкоштовно і коштують нуль євро – це принципова річ. Колись, коли я приходив до Лаври чи Софії, там бачили, що людина на візку, і казали: проходьте. Після Італії в мене з’явилися такі квитки – абсолютно такі як і всім, і тоді я прийшов до директора Лаври і кажу: дивись, мене не пропускають з божою допомогою, а мені дають квитка. Він сказав: дякую, і майже через місяць каже: іди до Софії. Приходжу до Софії, Наталія підходить до каси, показує на мене, і їй дають квитки: нуль гривень. Тобто я попадаю до списку відвідувачів, тобто я 5 мільйонів 564 тисячі 395-та людина. Не інвалід, а людина.

З роками мені все важче повертатися до рідної країни. Не тому, що там влада не та, не тому, що харчі не ті і так далі, справа не в тому. Там – я повноцінна людина, в деяких країнах я просто забуваю, що я на візку. І коли мене питають: скажіть, будь ласка, там є доступність? Я пригадую: нічого не бачив, бо не було потреби мені. Як зійшов з літака – і до літака ніяких проблем. Повертаюся до неньки України – і знов калічка. Суспільство мене вважає калічкою, менше ніж раніше, але все одно.»

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.

Скорочену текстову версію підготувала
Катерина Мацюпа

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук