Дуже цікавий проект Ірини Стороженко – “Як усі”!!! Я маю інвалідність з дитинства і розуміюся на проблемах, що рясніють у нашому суспільстві. Мені 65 років – то ж я народилася, вчилася і “ставала на ноги” за радянських часів. Серед моїх однолітків є люди з такими ж як у мене фізичними вадами, які досягли не аби яких успіхів у житті – і ви їх добре знаєте. Система не стала їм на заваді. Ключовим словосполученням у Вашому сюжеті мені ввижається: “гіперопіка батьків” – вона не дала Вашому однокласнику вислизнути у відкритий простір, а не бар’єри, батьки не підтримали його прагнення будувати повноцінне життя – а у нього ж чудові фізичні можливості (відмінна мова, дикція, володіє руками, себе обслуговує, вільно пересувається в обмеженому просторі). І колега з Польщі теж наголошує, що у якийсь момент треба “відпустити”… Про те саме в одному з інтерв’ю казав В.Сушкевич, коли його, першокласником, батько занурив у шкільне життя без огляду на важку інвалідність. І не було в наш час інклюзивних проектів, був шалений опір одних і бажання та наполегливість – інших. 35 років – то ще не кінець життя: Вашому однокласнику ще не пізно розпочати будувати своє щастя. Можливості у нас в країні для тих, хто не кориться долі, – є!!!
