Школа для всіх

Школа для всіх
30 Січня 2014
Друкувати цю новину

У столичній школі №168 інклюзивну освіту впроваджують вже вісім років. Зараз тут діє 14 інклюзивних класів, у яких навчається 90 учнів із особливими потребамиУ столичній школі №168 інклюзивну освіту впроваджують вже вісім років. Зараз тут діє 14 інклюзивних класів, у яких навчається 90 учнів із особливими потребами

Цієї весни буде перший випуск 11 класу, де на рівні зі здоровими дітьми навчалися діти з діагнозом ДЦПЦієї весни буде перший випуск 11 класу, де на рівні зі здоровими дітьми навчалися діти з діагнозом ДЦП

Лише 11% середніх навчальних закладів в Україні готові прийняти дітей із особливими потребами. «День» побував у одній із них, де учні з діагнозом ДЦП пишуть вірші, малюють картини і стають майстрами спорту з плавання на рівні зі здоровими ровесниками

Бути такими, як усі, певно, є найбільшим бажанням дітей, які мають фізичні вади. Держава частково дає їм таку можливість, впроваджуючи програми спільного або ж інклюзивного навчання зі здоровими дітьми у звичайних школах і класах. Для цього Міністерство освіти та науки навіть розробило Концепцію розвитку інклюзивної освіти в Україні. Однак поки що все це на етапі старту: лише 11% шкіл готові на даний час впроваджувати інклюзивну освіту, а потребує її близько 160 тисяч дітей (віком до 18 років).

Шкільних директорів непокоїть, чи сприймуть особливих дітей батьки здорових вихованців, як поставиться до такої ініціативи педагогічний колектив і як відреагують самі учні? І соціологічні опитування підтверджують ці побоювання: третина батьків негативно ставиться до такої системи навчання, а решта взагалі не знає нічого про інклюзію. «День» завітав до столичної школи №168, яка знає про інклюзивне навчання все, бо впроваджує його вже вісім років. Зараз тут діє 14 інклюзивних класів, у яких навчається 90 учнів із особливими потребами. Цієї весни буде перший випуск одинадцятого класу, де нарівні зі здоровими дітьми навчалися діти з діагнозом ДЦП. Але для однокласників і вчителів це — рівноправні учні, які мають такі ж права та обов’язки, як і всі.

«ЇХНЄ МАЙБУТНЄ — ТАКЕ, ЯК І В РЕШТИ ДІТЕЙ»

Найперше правило школи, з яким автора знайомить директор Наталія Кравчук, що їхні діти — найкращі. Це саме повторює директор і майбутнім випускникам, на урок до яких зайшов «День». Знайомимось із «особливими» учнями: Нікітою Коржовим та Настею Зайцевою. Обоє сидять за першими партами разом зі здоровими однокласниками. Нікіта ділиться своїми враженнями від навчання сміливо та впевнено. Юнак може ходити самостійно, тоді як Настю в коридорі біля дверей класу чекає візок. До самої ж школи дітей привозить шкільний автобус, обладнаний спеціальним підйомником для візків.

«Я прийшов до цієї школи в п’ятий клас. Учителі — супер, відмінні. Але вчителям важко з нами, упевнений у цьому. Вони мають до кожного уроку готуватися, як і ми, робити для себе нотатки, записи, а до кожного учня мати особливий підхід, — розповідає нам Нікіта. — Після закінчення школи я хочу бути програмістом, удома займаюся додатково цим, уже написав дві програми: перекладач із англійської мови на російську і навпаки, а друга програма — це файловий менеджер. Зараз працюю над третьою програмою, місяці через два вона буде готова для використання».

Настя теж навчається в школі з п’ятого класу. Ким бути — для неї питання вирішене. «Зараз я ходжу на американські курси з англійської мови, вони проходять у нашій школі. Бо це мені потрібно для майбутньої професії, я хочу бути перекладачем з іноземних мов. Навчання мені дуже подобається, адже колектив хороший, учителі відповідально до нас ставляться, завжди допомагають і підтримують».

Учителька англійської мови Тамара Пилипівна Макєєва, урок якої ми перервали, додає, що ці діти — старанні й відповідальні, навчаються не гірше за інших, а іноді допомагають із домашніми завданнями однокласникам. «Спочатку доводилося індивідуально займатися з такими учнями, а тепер вони мають загальні теми. От у нас зараз тема — похід у ресторан та підготовка до свята, розповідаючи яку, учні мають запросити своїх друзів на святкування. Так здорові учні запрошують усіх дітей, і Нікіту та Настю, на віртуальні святкування, — каже вчителька. — Для них надзвичайно важливо, де навчатися: вдома чи в школі, бо результати від цього різні. Після навчання в школі майбутнє у них — таке ж, як і в решти».

«ЩОБ ШКОЛА СТАЛА ПОВНІСТЮ БЕЗБАР’ЄРНОЮ ДЛЯ УЧНІВ ІЗ ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ, ТРЕБА ПРОВЕСТИ РЕКОНСТРУКЦІЮ»

А починалося все 2006 року як експеримент. «Батьки дуже часто зверталися до нас із проханням відкрити інклюзивні класи, бо потреба такого навчання дуже велика. Якраз 2006 року ми з вчителями ходили додому до нашої випускниці й вручали їй медаль (найчастіше діти з особливими потребами здобувають домашню освіту). І тут у якийсь момент я усвідомила, що ці діти обділені увагою. З ними ніхто не спілкується у дворі чи на дачі. Бувають випадки, коли діти з інших шкіл сміються над нашими здоровими учнями лише через те, що вони навчаються разом із людини з інвалідністюми, — пригадує майже зі сльозами на очах директор Наталя Іванівна. — Але ж від цього ніхто не застрахований».

Започаткувати інклюзію школі запропонував районний відділ освіти. Директор довго зважувала, чи йти на такі ризики. «Я хвилювалася, щоб ці діти не втекли на другий день у свої квартири й не лишилися знову ізольованими. Було важливим, як поставляться до цього наші педагоги, батьки та учні. Та й до початку нового навчального року лишалося всього два тижні».

Урешті-решт рішення впроваджувати інклюзивну освіту було прийняте, хоча сама школа до цього не була готова. Не було зроблено ні пандусів, ні зручних заїздів до класів (дітям на візках заважали високі пороги). Тому спочатку першачків заносили до школи на руках, так само переносили через сходи.

Щоб школа стала повністю безбар’єрною для учнів із особливими потребами, треба провести реконструкцію. Такий проєкт у школі вже є, батьки та учні дуже чекають його реалізації. Адже він передбачає появу ліфту, а також ремонт у шкільному туалеті, де мають зникнути високі пороги, а умивальники перевстановити на такій висоті, щоб було зручно під’їхати на візку.

«ДО НАС ПРИЇЖДЖАЮТЬ НАВЧАТИСЯ З РІЗНИХ РАЙОНІВ КИЄВА. НАВІТЬ ІЗ БОРИСПОЛЯ ТА ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ СІМ’Ї ПЕРЕЇЖДЖАЮТЬ…»

Вимагала змін і сама система навчання. Коли школа тільки стала на шлях інклюзії, ніяких стандартів і законів ще не було. Як розповідає Наталя Іванівна, доводилося самостійно вивчати закордонний досвід і на його основі розробляти свої нормативи, які вже зараз офіційно визнано та затверджено МОН.

«За нормами в інклюзивному класі має навчатися 12—15 дітей, із них третина — учні з особливими потребами. Окрім учителя, на уроці працює асистент, який допомагає цим школярам чи то щось дописати, чи розповісти під час уроку, — продовжує Наталя Кравчук. — Також має бути няня, яка допоможе погодувати дітей, помити підлогу тощо. Зараз ми лише доходимо до цієї схеми роботи. Нині асистентами підробляють студенти третього-четвертого курсу, бо своїх педагогів нам бракує. Я називаю наших учителів героями, адже, щоб провести урок в інклюзивному класі, треба справді мати неабияку мужність і відповідальність».

Також у школі працює психолог, соціальний педагог, логопед і спеціаліст із лікувальної фізкультури. Адже навчальна програма для дітей-осіб з інвалідністю включає обов’язкові заняття з ЛФК, а також корекційні заняття з фізичного чи розумового розвитку. В усьому іншому навантаження на усіх учнів — однаковісіньке.

«Зараз є законодавча база, яка передбачає, що кожна дитина за місцем проживання може ходити до школи, дирекція зобов’язана прийняти її на навчання, — коментує директор. — Але до нас приїжджають навчатися з різних районів Києва, навіть із Борисполя та Одеської області сім’ї переїжджають, бо, на жаль, багато шкіл розпочинають інклюзію, але коли закінчується фінансування, завершується й інклюзивне навчання».

«ПІСЛЯ СПІЛЬНОГО НАВЧАННЯ З УЧНЯМИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ЗДОРОВІ ДІТИ СТАЮТЬ ДОБРІШИМИ ТА МИЛОСЕРДНІШИМИ»

Результати спільного навчання здорових дітей та учнів з вадами здоров’я — вражаючі. Особливі діти мають можливість відвідувати гуртки, що діють при школі, беруть участь у шкільних виставах і конкурсах. Багато учнів пишуть вірші, малюють картини, займаються спортом, є й такі, що вже мають звання майстра спорту з плавання, хоча ходити самостійно не можуть. Змінюються на краще й здорові учні.

«Я помітила, що після спільного навчання з учнями зі спеціальними проблемами здорові діти стають добрішими та милосерднішими, вони по-іншому ставляться до дідусів та бабусь, розуміють, що іншим треба допомагати. Ось яка цікава мораль спільного навчання, — розповідає директорка. — У дітей із особливими потребами змінюється підсвідомість, коли вони забувають, у якому вони стані. Адже повноцінно дитина розвивається лише в спілкуванні з однолітками, ніякі гувернантки чи батьки не дадуть такого рівня розвитку. Якщо знання можна дати і в домашніх умовах, то ефект від спілкування з ровесниками не закладеш нічим, ці діти настільки соціалізуються, що важко знайти інший спосіб для досягнення таких разючих результатів».

Разом із дітьми змінюються й їхні батьки. За словами Наталі Іванівни, всі вони приходять до школи з одним запитанням: що я зробив не так, чому покараний хворою дитиною? «Батькам важко фізично та матеріально, бо більшість мам лишаються самі з такими дітьми, чоловіки йдуть від них. Ви б бачили цих мам, які приходять до мене без усмішки, серце крається, коли на них дивишся. А через кілька років вони розцвітають, стають зовсім іншими», — додає директорка.

До речі, школа й досі не змінила свого статусу із загальноосвітньої на спеціалізовану. Як наголошує Наталя Кравчук, навмисно не йдуть на такі кроки, щоб ще зі шкільного порога підкреслити, що тут навчаються рівноправні учні.

Інна Лиховид, фото Миколи Тимченка

«День»

  Категорія: