Про Елджернона, Чарлі та пошуки “чарівної пігулки”

20 Липня 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Вчора дочитала книгу “Квіти для Елджернона” Деніела Кіза. 

Боліло і болить десь глибоко в серці. Дуже сильно боліло. Нестерпно. І весь час думалось, думалось, думалось… Дуже глибока річ, попри те, як вона написана на самому початку.

Книга-очищення, книга-катарсис.

Книга, що, як і “Мишка” Дороти Тераковської, перевертає світогляд і примушує дивитись на речі під іншим кутом зору, незвичним до цього.

Книга переоцінки системи цінностей. Після її прочитання ти вже точно не будеш таким, яким був до цього.

Щось в тобі, може й невловимо, але неодмінно зміниться.

Про що ця книга особисто для мене?

Про неприйняття і несприйняття людини з вадами інтелекту. Спочатку суспільством, потім батьками, потім сестрою, потім собою. Це такий біль. Це таке пекло для дитини. Бути “не-таким-як-усі” і страждати від того. Особливо, коли від тебе очікують, що ти будеш іншим.

До речі, ось це неприйняття спіткало Чарлі Гордона, головного героя книги й тоді, коли він став генієм. Напевне, корінь цього лиха закопаний глибоко в особистості героя – колись давно, ще у дитинстві, суспільством і батьками було зруйновано цілісність цієї людини, було порушене його особистісне самосприйняття.

Суспільство і несприйняття. Батьки і неприйняття. Намагання за будь-яку ціну довести суспільству і собі, що “він – звичайний, нічим не відрізняється від інших дітей”.

…Які знайомі почуття.

Коли стало остаточно відомо про Глібчикову особливість, я вперто повторювала: “Він буде таким, як усі!” Дякувати Богу, що з плином часу це маніакальне бажання звільнило місце для роздумів про те, а як буде краще для нього, мого особливого сина?

І чим більше я думаю у цьому напрямку, тим менше у мене бажання щось комусь (в тому числі і собі) доводити за рахунок дитини.

В деяких моментах в Розі, матері головного героя, я бачила себе.

Своє нетерпіння, свій розпач, свій біль, свою тугу.

Добре, що до лупцювання і цькування дитини я, дякувати Богу, не скотилась, але тотальне нерозуміння своєї дитини (“ну, як можна не….”) – було. І нервові зриви були. І сльози, і відчуття марної боротьби, і гірке почуття поразки, і виснаження внаслідок цієї безкінечної і непродуктивної боротьби. Із собою, з обставинами, з Всевишнім.

В цьому соромно зізнаватися – але так, це було. Каюсь.

Пам’ятаю, психолог і корекційний педагог в один голос казали мені: “Не буває у дитини “він не хоче” – буває “він не може”!

І добре, що вчасно про це сказали, і навчили, як бачити і допомагати.

Хоча з деякими аспектами Глібчикових навичок у нас і досі складнощі.

Наші взаємовідносини з горщиком тільки-но зараз, майже у 6 років, почали отримувати якийсь більш-менш стабільний і системний характер.

Ну, тобто на горщик “по-серйозному” він уже усвідомлено йде сам, а “по-маленькому” терпить, поки йому не нагадаєш. До останнього терпить. Не проситься. І ніяк не можу поки що добитися, щоб тут щось змінилося.

Але я перестала гостро на це реагувати. Віддала “віжки” в руки Його величності Часу – хай керує! Щоправда, регулярно нагадую синові: “Ти не хочеш в туалет?”

…А це споконвічне “що скажуть люди?”

Насправді люди настільки заклопотані своїми власними проблемами, що їм здебільшого немає діла до тебе і твоєї дитини. Ні, знаходяться, звичайно, бабці на лавочці чи в транспорті, що шепочуться за твоєю спиною – куди ж без них! Але й тут треба просто знайти в собі сили сказати так, щоб всі це почули: “Так! Це моя дитина! І я її люблю! І мені немає діла до ваших зітхань і фальшивого співчуття!”

Найкращий комплімент, який я почула в статусі мами особливої дитини, були слова однієї жіночки: “А ви не схожі на нещасну жінку!”

Не схожа. А чому я маю бути нещасною?

Тому що суспільство вважає, що така дитина – це нещастя, або прокляття, або ще щось не дуже зручне і приємне? Просто те суспільство не знає, як багато така дитина розкриває в оточуючих її людях! Скільки позитиву несе! Особливо коли перестаєш підганяти її під усталені шаблони і коли перестаєш ставити собі зайві питання на кшталт “що скажуть люди?”

А це бажання все контролювати і цей розпач, коли щось виходить з-під твого контролю…

А таки виходить. І часто-густо, які б зусилля ти не прикладав, видається, що то все на марне. І ти просто фізично не в змозі зробити так, аби необхідні нейронні зв’язки утворились у цій маленькій голівоньці швидше, ніж це передбачено його природою.

І тут Його величність Час весь час обігрує тебе у ці метафізичні шахи. І добре, якщо в тебе є шанс попередити його шах і мат. А якщо ні?

Буває й так, що такого шансу тобі Доля не дає. Як не дала вона його Розі.

Після якої спроби варто зупинитися намагатися виграти цю партію і звернути увагу на те, що, можливо, ти не ту гру прийняв за шахи?

Дуже часто батьки настільки захоплюються спробою зробити з особливої дитини примірник “як усі”, що в розпалі азарту втрачають будь-яке почуття реальності.

Відсутність миттєвого результату і розуміння, чого так – обурює, злить, призводить до виплеску накопиченого негативу. Як правило, на дитину. Яка не розуміє, що, власне, сталося, і чому батьківський гнів падає на її бідну голову?!

Про пошуки “чарівної пігулки”.

Мати Чарлі Гордона до останнього “боролася” за дитину, водила його по лікарях і шарлатанах в надії, що він стане звичайною дитиною. Але зрештою здалася.

І це також дуже знайоме мені. Добре, що не з власного досвіду, а зі спостережень.

Упевнена, немає такої людини, яка б свідомо хотіла, аби у неї народилась дитина з якимось вадами – чи то фізичними, чи то інтелектуальними. Усі хочуть здорових, щасливих, розумних дітей. Але часом Всесвіт встановлює рівновагу у світі по-своєму і за своїми законами. І народжуються “діти з особливостями”.

І батьки такої дитини, часто підсвідомо, починають мріяти або про “цветик-семицветик” (“щоб хлопчик Вітя був здоровий”), або про “чарівну пігулку”, яка здатна розчинити цю зайву хромосому, або про ще якесь “диво”, аби дитина стала “нормальною”.

На цьому тлі процвітають шарлатани і шамани, які, користуючись нестримним бажанням батьків зробити дитину такою, “як всі інші”, – заробляють чималі кошти, забираючи добровільно принесене останнє. Усі ці спірні і сумнівні методики дають мало користі, а часто, навіть, шкодять дитині.

Але віра в “диво”, зазвичай, настільки сильна, що затьмарює собою віру в просту людську щоденну працю – працю батьків, працю педагогів, працю реабілітологів, працю дитини.

І позаяк таке “диво” побудоване на хиткому ґрунті, мрія розсипається, як картковий будиночок, і на зміну сліпій вірі приходить відчай. І від того дитина страждає ще більше.

Від завищених очікувань, від неможливості і нездатності виправдати покладені на неї сподівання. Це – надзвичайно важкий тягар для дитини, з яким їй надзвичайно важко йти по життю…

Але батьки цього не усвідомлюють. І продовжують гнатися за примарною надією, аж поки від тієї погоні не падають безсилі в емоційну прірву.

Про зраду. Найближчими. Тими, кому віриш більше, ніж собі.

Про любов і прощення. Про спроби розібратися, зрозуміти і пробачити.

Про інтелектуальну самотність, і біль від здійснення мрії.

Про пошуки свого “Я” в цьому жорстокому світі й усвідомлення власної недосконалості.

Про цінність будь-якої людини, і про те, що будь-яка людина є особистістю, яка щось несе у собі людству, незалежно від того, який у неї коефіцієнт інтелектуальності.

Ця книга про любов і про біль, про те, що інтелектуальність не замінює духовності, а будь-які знання без любові приречені на інтелектуальну та моральну катастрофу.

Це не мої слова. Так сказав Чарлі Гордон. І я йому вірю!

А ще я вірю у свою дитину. Приймаю її такою, якою її створив Господь. І хочу, аби мій син ріс щасливою людиною, в любові і гармонії, незалежно від того, яких інтелектуальних чи фізичних висот йому вдасться досягнути у його житті.

…Книга примушує замислитись над багатьма речами. Вона, безумовно, варта того, аби її прочитали. І не тільки батьки особливих діток.

Може й, суспільство наше тоді стане добрішим і емоційно здоровішим.

Світлана Махно,
спеціально для УП.Життя