Навіть в інвалідному візку можна допомагати армії

5 Вересня 2014 Друкувати цю новину

Новомосковець Володимир Шевцов, людина, яка сама потребує допомоги, знайшов для себе можливість допомагати українській армії і пораненим військовим. У його ситуації – це по-справжньому героїчний вчинок, хоча сам Володимир так не вважає.

Соціальні мережі об'єднують патріотів

Володимир побачив у соціальній мережі повідомлення про потреби військових у дніпропетровського журналіста Ольги Владімірової. Через неї вийшов на людей у Новомосковську, які допомагають військовим тут, на місці, і в зоні АТО.

На фото Володимира видно, що він у інвалідному візку. Коли його спитали, як він хоче допомогти, відповів: «По магазинах і аптеках я в змозі проїхатись».

Потім Володимир привіз великий пакунок із продуктами та ліками. Дорослі, сильні чоловіки потайки шморгали носом та вдавали, що це буденна ситуація.

Так, кожен допомагає по мірі своїх сил і можливостей. Але коли людина, у якої ці можливості обмежені уже 24 роки, вважає себе зобов'язаною теж внести свою частку у спільну перемогу, тоді не вистачає сил і слів. Слів для того, щоб висловити подяку і захват.

«Я просто хочу внести свою частку. Хто ж, крім нас, допоможе нашим хлопцям?», - каже він.

«Я можу «проїхатись» по магазинах і аптеках», - говорить Володимир, який 24 роки із своїх 42 пересувається тільки у інвалідному візку, хоч і з моторчиком.


Наклейка на інвалідному візку з «Роллінг стоунз» показує язика усім, хто може припустити, що перед ними зневірена людина.

Стрибок, який зламав життя

Вісімнадцятирічний хлопець, ось-ось закінчить Металургійний технікум, попереду, здавалось, все життя. Попереду - армія, робота, родина, діти. А поки 30 квітня, друзі вирішують почати святкувати 1 травня і відкрити купальний сезон.

Один друг стрибнув у воду і поплив, другий друг стрибнув і поплив. Потім стрибнув Володимир... Перелам хребта, складні операції і ризик залишитись на все життя «головою, що лише розмовляє». Пощастило, лікар-чарівник зробив усе можливе для того, щоб максимум функцій вдалось зберегти або відновити.

Довгі роки реабілітації, фізичні вправи із тих, що доступні. Володимир наполегливо працював над собою 8 років.

Зараз, на 24 році інвалідності, він спокійно говорить, що навряд чи у нього щось зможе покращитись.

«Після таких травм є 3-4 роки, щоб «вискочити». Якщо у цей час намічається прогрес, то шанс є. Я старався 8 років», - пояснює він.

Зараз він сам може бути реабілітологом. Він досконало розібрався у показаннях і протипоказаннях для різних видів фізичної активності при різних діагнозах. А головне, що він навчився жити з тими функціями, які у нього є.

Зараз оповідає про негаразди або незручності з гумором. Наклейка на інвалідному візку з «Роллінг стоунз» показує язика усім, хто може припустити, що перед ними зневірена людина.

Чи не єдиний випадок, коли Володя привертав увагу перехожих, був за 8 років після травми.

Саме стільки часу він не виходив з дому. Наполегливі вправи по 8 годин на день і непристосованість міста для пересування на візку зробили з нього вимушеного відлюдника.

А потім в гості зайшла однокласниця. І вони пішли гуляти. Красива молода дівчина з красивим хлопцем на візку привертали увагу. На неї дивились здивовано, на нього – зі співчуттям.

Роман тривав 3 роки. Потім вона вийшла заміж за іншого. А Володя почав лікувати ще душевні рани.

Потім були ще захоплення. Зараз він акуратний з почуттями, своїми та чужими.

Доступне місто

Зараз Володимир посміхається та їздить містом, коли спадає спека. Але можливостей для повноцінного життя у нього небагато.

Ми зустрічались на літньому майданчику однієї з кав'ярень. Під'їхати до столика він не міг, бо 10-сантиметровий бордюрчик – нездоланна перешкода.

Так, у деяких аптеках міста є пандуси. У цих рідкісних закладах він може купити необхідні ліки. В інших аптеках теж є, але там двері можуть відкриватись «на себе», тобто на пандус. Є кнопки виклику персоналу, але перед кнопкою може теж бути бордюр.

«Може, така кнопка розрахована на те, щоб в неї кидати камінчики? Інакше до неї просто немає доступу», - посміхається Володя.

Похід до стоматолога перетворюється у пригоду з 2-3 носильниками. Сходи стають на шляху візка, а зубний біль не дозволяє відмовитись від походу.

Одного разу Володимир вирішив поїхати до торгівельного центру «Рубін». Піднімаючись по псевдопандусу, в один момент виявилось, що Володя окремо, а візок – окремо.

«На жаль, мене дуже швидко підняли та допомогли сісти у візок. А треба було б сфотографувати і показати власникам цього торгівельного центру», - з посмішкою каже він.

Для Володі та інших людей, які уже пережили особисту трагедію, закритий світ мистецтва.

Поїздка до Дніпропетровського академічного театру опери та балету – це квест з багатьма перешкодами.

Багаторівневі сходи є всюди, ширина дверей теж не завжди дозволяє проїхати візку. У новомосковському Палаці культури «Металург» ситуація не краща.

Це не є якоюсь таємницею чи відкриттям. У радянські часи, коли проектуватись та будувались ці споруди, осіб з інвалідністю вважали за краще не помічати, робили вигляд, що їх просто немає.

Ширина ліфтів у під'їздах, сходи без пандусів, громадський транспорт з високими підніжками, високі бордюри – прирікали людей з обмеженими можливостями на затворництво та ізоляцію.

Прощаючись, ми домовились після війни обов'язково зайнятись темою доступності в місті. Ми пройдемось тими маршрутами, які для людей без проблем з руховим апаратом, є звичними і простими. Для людей на візках, молодих мам з дитячими візочками, для людей з палицями і костурами – це кордони, на яких немає пропускних пунктів, митниць і не потрібні візи. Ці кордони – прозорі стіни, які показують, для кого життя можливе, а хто може за ним лише спостерігати.

Коли настане оце «після війни» на наших вулицях будуть ті, хто залишався живим після цієї війни, але втратив ногу або руку. Ці люди гідні того, щоб жити нормально? Щоб перехожі не опускали сором'язливо погляд при зустрічі з ними на вулиці, щоб не робили вигляд, що їх не існує?

Зараз, у важкий час, ми сильні, як ніколи раніше. Давайте не забудемо це відчуття потім, коли будемо повертатись до мирного життя, коли нашої допомоги потребуватимуть. Бо якщо людина на візку допомагає армії, то ми, люди з руками і ногами, зможемо допомогти кожному: і людині з інвалідністю, і дитині, і слабкому.

"Новомосковськ сьогодні"

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук