Наша філософія ─ “no drama”

17 Травня 2018 Друкувати цю новину

Наша філософія ─ “no drama”

У Києві працює особлива майстерня “ТАК” для молоді з інвалідністю, інформує «ZN.UA».

“В основі будь-якої справи, для того щоб вона вдалася, має лежати особиста історія, — каже засновниця і головна кураторка студії “ТАК” Юлія Федорова.

— У моєї сестри Олесі Яскевич є син Матвій — це наш космічний хлопець. Матвій не бачить, у нього епілепсія й аутизм. І хоча хлопчикові лише 11 років, Олеся замислюється про майбутнє сина. Вона бачить, що спеціалізована школа й садок для таких дітей — це добре, але що дітям робити далі, після повноліття? Вони просто сидять вдома, повністю ізольовані від суспільства. Звичайно, інвалідність буває різна, і хтось може якось соціалізуватися й улаштуватися на роботу. А що робити тим, у кого комплексні порушення? Наприклад, якщо людина не ходить, не бачить, погано чує, якщо в неї епілепсія й аутизм? У нас не тільки Матвій такий, таких дітей багато. Олеся неодноразово була за кордоном, вивчала, як ця проблема розв’язується там. Вирішили спробувати зробити майстерні за досвідом Європи”.

В майстерні “ТАК” допомагають соціалізуватися молодим людям з інвалідністю. “ТАК” розшифровується: творчі, активні, креативні. Звучить наче девіз гуртка при Будинку творчості, але майстерня зі своєю філософією. І в цьому сенсі її можна назвати особливою.

До студії я йшла, очікуючи побачити сумні обличчя, почути нарікання на життя й суспільство, яке не цікавиться людьми з інвалідністю. Але все вийшло навпаки. Мені хотілося обігріти, пригорнути, підтримати хлопців і дівчат, а вийшло так, що обігріли мене. Так тепло, щиро й привітно мене зустріли, що здавалося, наче я знаю цих людей уже багато років. Тут відчувається якась своя особлива атмосфера, де всі цікаві одне одному, де немає місця байдужості й лицемірству, де ніхто не тисне на те, що “я ж з інвалідністю, пожалійте мене”.

“Тільки, будь ласка, не треба називати учасників нашої студії “люди з особливими потребами”, “з обмеженими можливостями”. Вони такі ж, як усі, просто з інвалідністю” — одразу попередила мене Юлія Федорова.

В Україні є кілька схожих проектів, але вони, швидше, виключення, ніж правило. А от у Європі подібні майстерні — річ звичайна. Сюди ходять на заняття ті, хто через різні проблеми зі здоров’ям після закінчення спеціалізованої школи приречений сидіти в чотирьох стінах своєї квартири й спілкуватися лише з родиною.

У майстерні “ТАК” виготовляють мило, свічки, повстяні гаманці, подушечки — словом, милі дрібнички хенд мейд, які з успіхом продаються потім на Кураж Базарі. Виручені гроші роздають авторам робіт. Це їхній самостійний заробіток, і вони ним дуже пишаються. “Наші студенти (так ми називаємо учасників студії ТАК) відчувають, що можуть самі твердо стояти на ногах, можуть хоча б мінімально забезпечувати себе. У них з’являється впевненість у собі — я зможу, я такий самий, як усі”, — каже Юля.

У проект “ТАК” Юля Федорова потрапила несподівано. Раніше в них з подругою був свій проект: дівчата шили різні “кльові штучки” і продавали їх. А ще проводили майстер-класи для дітей. Діти приходили різні — і з інвалідністю теж. “Я зрозуміла, що мені цікавіше працювати саме з таким дітьми. Не знаю чому. Мені не було їх шкода. Тут інше… Можливо, інша віддача. Адже для дітей із серйозними порушеннями здоров’я наші заняття — як ковток справжнього життя, живого спілкування. І потихеньку ми пішли в цей бік. Потім у нас був проект “Мамина школа” для дітей з порушенням зору та їхніх батьків. Після цього — інклюзивний табір Space Camp. Це було кілька років тому, був такий маленький пробний табір (тепер він виріс і став великим), я там два тижні допомагала сестрі Олесі. Пам’ятаю, після першого дня роботи ми їдемо додому, вона запитує: “Юль, ну як тобі?” Я кажу: “Олесю, нормально! Упораємося”. А я перший раз у житті побачила чотирьох діток із комплексними порушеннями на один квадратний метр. Усе було нормально, щоправда, спочатку важко. Олеся казала мені, що будуть різні діти. Але одна річ, коли ти чуєш, а інша — коли бачиш їх наживо. Після цього я зрозуміла, що мені цікаво працювати з такою категорією дітей. Отак усе в нас і закрутилося. Наша громадська організація “Бачити серцем” вирішила створити проект для хлопців та дівчат 18+”.

Спочатку ідея була в тому, щоб витягти з дому молодих людей з інвалідністю, навчити їх виконувати нескладні операції, щось разом із ними виготовити, а потім реалізувати це і гроші віддати їм. “Щоб вони відчули смак того, що зробили своїми руками: “Я сам зробив, сам заробив, я можу щось, — пояснює Юля. — У Європі, звичайно, це робиться трохи інакше. Там це все на державній основі. А ми спочатку збирали гроші з батьків, щоб купити якісь матеріали для роботи. Потім нам дуже круто зібрав гроші Кураж Базар — для великого старту майстерні. Це був благодійний збір. Ми зрозуміли, що не можемо весь час стояти із простягнутою рукою і просити: “Зберіть нам грошей”. Адже те, що ми заробляємо, ми роздаємо. Зараз наш проект фінансується за рахунок грантів — ми виграли грант Швейцарського посольства”.

Юля згадує, що на початку проекту її та інших організаторів спіткало “споживацтво” деяких підопічних та їхніх батьків: “Люди звикли, що якщо в них або їхньої дитини інвалідність, то всі їм мають щось подарувати, віддати, заплатити, бо “я ж бідна й нещасна, у моєї дитини інвалідність”. І в дітей було таке. Нам знадобився якийсь час, щоб донести батькам і дітям важливу думку: у вас усе гаразд, ви можете щось робити, можете самі працювати й заробляти гроші. Треба тільки навчитися, підняти п’яту точку — і все вийде. І справді, усе тепер виходить”.

У травні майстерня “ТАК” відсвяткує свій перший день народження — їй виповниться рівно рік. Зараз тут займаються 11 студентів. “Буде ще одна дівчинка, — каже Юля. — Але спочатку ми з нею індивідуально попрацюємо, а потім уже будемо вводити її в групу”. Про проект “ТАК” батьки дізнаються через сарафанне радіо або з соцмереж — тут студія “ТАК” і громадська організація “Бачити серцем” мають свої інтернет-сторінки.

Зараз майстерня розміщується в Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей і молоді Солом’янського району, з яким організація “Бачити серцем” уклала договір про співробітництво в рамках спільного проекту для молоді 18+. “Велике спасибі директору центру, Параскевой Тетяні Іванівні, яка підтримує нашу ідею і розуміє, що допомога маленьким дітям з інвалідністю – це добре, але коли вони виростають, далі потрібно щось робити”, — каже Юля.

У майстерні дуже затишно. Тут відчувається свій комфортний і теплий світ, де все продумано до дрібниць. На стінах — трохи незвичайні (або, швидше, незвичні) плакати. Наприклад, такий: “Я хочу говорити” з малюнком губ. Юля пояснює, що цей плакат потрібен для організації роботи: “Ми працюємо зазвичай у тиші. Але якщо комусь дуже потрібно поговорити, він підходить до куратора або його помічника, і вони усамітнюються, щоб поспілкуватися десь осторонь і не заважати іншим”.

Впадає в око написаний від руки плакат “Правила творчої майстерні ТАК”. Крім стандартних для будь-якого дитячого колективу правил (“охайний зовнішній вигляд”, “взаємоповага”, “взаємодопомога”, “у кожного є ім’я”, “не виходити без дозволу куратора або його помічника”, “не можна брати чужих речей без дозволу”), є й несподівані, але дуже важливі: “Не торкатися іншої людини без її дозволу”, “Не підходити ближче ніж на два кроки”.

“Ми працюємо п’ять днів на тиждень, — продовжує Юля. — Поділили студентів на дві групи. Є група тих, у кого більше досвіду (вони самі продають на Кураж Базарі те, що ми виготовляємо тут). Дехто навіть улаштувався на роботу на кілька годин на день. Друга група — це ті, в кого менше досвіду, менше навичок, тобто новенькі й ті, хто багато пропускав занять, часто хворів. Наше завдання — навчити й підтягти студентів другої групи (тих, кого можна навчити) до рівня першої і влаштувати кудись на роботу. Інакше кажучи, вивести у світ. Нехай навіть це буде робота всього двічі на тиждень. Ми хочемо також витягати з будинків дуже складних молодих людей, тих, хто ніде ніколи не працюватиме в силу інтелектуальних або фізичних порушень. У них буде отака майстерня, де вони своїм пальчиком поставлять якусь крапочку на виробі — і це теж буде їхня робота. Людина знатиме, що вона прийшла в майстерню, у неї сьогодні завдання наклеїти десять наклейок, і це дуже важливо для всієї команди. Їй це складно, але вона це зробить. Або, приміром, будемо розписувати горщики, і вона малюватиме на них смужечки або клеїтиме скотч, якщо в людини працюють руки”.

Прийшовши в гості у майстерню “ТАК”, я потрапила на заняття для новачків. Біля самого порога мене зустріли Дмитро і Кирило. Дмитрові 34 роки, Кирилу — 20. Довідавшись, що я журналістка і збираюся розповісти про студію ТАК, хлопці одразу повели мене показувати невелике, але дуже затишне господарство майстерні. Грубку, в якій плавлять віск для свічок, нитки, ароматизатори й барвники для мила. У гарному плетеному кошику в тирсі уже запаковане мило для Кураж Базару. На кожній коробочці наклейка “Ручна робота”. Окремо лежать повстяні гаманці різних кольорів, розмірів і моделей. Я б і сама із задоволенням купила такий.

“У нас у майстерні особлива філософія — “ноу драма”, — каже Юля. — Без жалощів, без сопель. Ми не просимо: “Пожалійте людини з інвалідністю, купіть мило або свічки”. Ми не граємо на цьому. Якщо ми за інклюзію, за рівні права для всіх, то чому ми маємо бути особливими? Стараємося, щоб наша продукція була конкурентоспроможною. Ми просто кажемо покупцям: “Купіть мило ручної роботи, якщо воно вам подобається”.

Перед початком заняття Кирило підходить до спеціального стенда. Тут написано, який сьогодні день тижня, рік, місяць і число. А ще є вільне місце для фотокарток учасників групи й куратора, які прийшли на заняття. Кирило перебирає стос фотокарток і виставляє на стенд фото тих, хто прийшов, називаючи кожного поіменно.

Ось до майстерні в супроводі мами заходить Даша. Їй 25 років, у дівчини — рухові порушення, вона погано бачить, розрізняє тільки кольори й світло-тінь. Але, незважаючи на це, вона закінчила школу, вступила до університету “Україна” на соціального працівника і навіть закінчила бакалаврат із червоним дипломом. Зараз навчається в магістратурі.

“Даша багато читає, із задоволенням вчиться, — розповідає її мама. — Коли вчилася в школі, я приносила їй книжки із шрифтом Брайля, а потім вона опанувала комп’ютер, вивчила клавіатуру. Ми встановили спеціальні програми, які озвучують усі дії користувача, читають тексти. Тепер Даша сама знаходить і слухає цікаві для неї книжки. А інститутські лекції запам’ятовує — у неї дуже гарні пам’ять та інтелект”.

В університеті Даша навчається заочно. Вона б охоче навчалася на стаціонарі, але добиратися до університету доводиться на таксі, а такі щоденні витрати сім’ї не по кишені. Адже працювати на повне завантаження мама не може — вона повинна доглядати Дашу. Тому працює через день. Мама рада, що одногрупники дуже добре ставляться до дівчини, підтримують її. А що буде далі, після закінчення магістратури, чи зможе Даша десь працювати, мама навіть не загадує: “поживемо — побачимо”.

До майстерні вони з Дашею приїхали громадським транспортом (добре, що зручно добиратися, на відміну від університету). Мама каже, що хоча дорога не дуже комфортна (багато людей, задуха, маршрутка різко гальмує), люди в транспорті завжди допомагають увійти-вийти, одразу поступаються місцем. “Мені ніколи не доводиться про це просити. Єдине, можу попросити, щоб подали руку, коли Даша заходить. Я, буває, підтримую Дашу знизу, коли вона піднімається на сходинку маршрутки, а люди подають руку зверху, у салоні”.

Заняття в майстерні стали для Даші справжнім дивом, дівчина ходить сюди з величезним задоволенням: “Першого ж дня, коли ми сюди приїхали, у доньки половина страхів просто зникла. Страх перед громадським транспортом, сходами, падінням. Я не можу пояснити це. Може, річ у тому, що тут, у майстерні, Юля спілкується зі студентами так: ви дорослі люди, і ви все зможете, зумієте, усього навчитеся. І Дашуня це одразу так сприйняла і прийняла, що це допомогло їй. Аура в майстерні особлива. Ти сюди увійшов — і відчуваєш тепло. Настільки все позитивно. Це не передати словами”.

Поки ми розмовляємо з Дашиною мамою, у майстерні починається звичайний робочий день. За традицією спочатку всі сідають у коло. На фліп-чарті — плакат з правилами кола. Їх усього два: слухати того, хто говорить, і піднімати руку, якщо хочеш щось сказати. Студійці говорять про все, що їм цікаво: розпитують Юлю, чи одужали її діти, про її поїздку до такої самої майстерні у Львові (які там люди, чим займаються, що вміють). Дмитро просить Юлю позайматися з ним і навчити складати речі. Даша радісно повідомляє, що вже навчилася складати рушники, а раніше їй це не вдавалося.

А Юля розповідає мені про тих, хто прийде в другу групу, трохи згодом. Вони приїдуть прямо з роботи: “Сашко і Бодя в “Салатейрі” працюють. Сашко сухарі фасує, а Бодя чистить яйця для салатів. Таня в “Макдональдсі” прибирає зі столів і миє підлогу. Цю роботу для неї знайшли за її ж ініціативою. Таня сказала “хочу”, і мама домовилася. І хоча дівчина працює тільки кілька тижнів, їй дуже подобається. Світлана шиє. Днями ми з нею їздили на співбесіду у фірму, яка займається пошиттям одягу. Це український бренд. Вони шиють дорогий і якісний одяг. Погодилися взяти Світлану на стажування й випробний термін. На цю співбесіду Світлана наважувалася довго, думала десять днів. Їй зазвичай потрібно багато часу, щоб ухвалити рішення. Але результатом дуже задоволена”.

“Це ж справа всього її життя, але вона консерватор”, — резюмує про Світлану Даша, уважно слухаючи нашу розмову з Юлею.

Молоді люди з гордістю розповідають мені про те, на що витратили гроші, зароблені в майстерні. Хтось купив собі комп’ютерний столик, хтось – мамі пальто, а хтось відсвяткував свій день народження у піцерії.

Поговоривши зі мною й обговоривши день у колі, студійці сідають за стіл — починається робота. Сьогодні вони малюватимуть принти для сумок. “Давайте побажаємо собі, яким має бути цей день”. Усі по черзі кажуть: “Гарним”, “Креативним”, “Радісним”, “Відмінним”. Я теж не витримую і долучаюся до кола: “І теплим. Щоб усім нам було тут тепло й затишно”. Студійці усміхаються і кивають. А мені дуже хочеться, щоб так само тепло цим людям було в нашому суспільстві. Щоб майстерні, які зараз у Львові й Києві, з’являлися також в інших містах, і не тільки за рахунок грантів, а й за державні кошти. Щоб було більше таких проектів по всій Україні. І спасибі тим, хто їх робить.

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук