Найвищу точку країни підкорено на милицях

5 Жовтня 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Це здійснив 54-річний Сергій Пандрак із міста Рівне, герой АТО, колишній командир спецвідділення штурмового батальйону «Айдар», який після тяжкого поранення дивом вижив, втратив ногу і заново на протезі та інвалідних палицях навчився ходити.

54-те сходження — неймовірне і реальне

Загалом до згаданого підкорення Говерли рівнянин підіймався на найвищу точку України 53 рази, починаючи з п’ятирічного віку, коли його взяли із собою батько та дідусь, також бойові офіцери. На 53-му разі лік сходжень на вершину міг для Сергія закінчитися — після поранення і внаслідок інвалідності. Однак, будучи на реабілітації в госпіталі, він сповістив своїм побратимам, що знову «піде в гори». А ви, мовляв, якщо хочете, підете разом зі мною. Тож тренуйтеся. Спочатку це сприймалося як жарт, затим Сергій почав по-серйозному готуватися до немислимого і, на перший погляд, нездійсненного походу. А коли на нього остаточно наважився, то, як і запевняв, покликав до гурту для моральної підтримки тих, хто воює чи воював у зоні АТО. Таких підкорювачів виявилося 127. Вони — з різних батальйонів і бригад, але з однією, переможною, силою волі.

— Труднощів нашому рейду додало те, що вночі в горах пройшов сильний дощ, — розповідає Сергій Пандрак, — потоки води розмили стежки. Мокрий ґрунт, слизькі брили. Необережний крок — і можна не втриматися, впасти. Через метрів п’ятсот я зрозумів, що по крутизні йти на протезі не зможу. А в душі було інше: «Ти повинен це зробити!» Тоді мовчки віддав протез бойовим побратимам, щоб несли на вершину. Взамін дістав інвалідні палиці під лікті. Хлопці мене підстраховували. Якби послизнувся, одразу підставили б плече. Дуже хотів довести, що навіть без однієї ноги можу ще о-го-го! Йшов і співав патріотичних пісень, так було легше долати шлях, доволі складний. Вершини дісталися за 5 годин. Там я почувався найщасливішою людиною у світі, радів і найперше, що зробив, — це заспівав гімн України.

— Як не дивно, але спускатися з Говерли було ще складніше, — зізнається її перший підкорювач на милицях. — Коли залишався один кілометр до спортивної бази, почало темніти, тож довелося використовувати ліхтарі, щоб знайти безпечний шлях. Допомагало й те, що Говерлу я дуже добре знаю.

Людина повертається у життя, щоб не лише жити, а й перемагати

Загалом війна на сході України — не перша в долі Сергія Пандрака. Їй передували ще два воєнні конфлікти: у Придністров’ї та Абхазії. Після них військовослужбовець працював директором Рівненського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву». Працював і водночас вірив, що більше не доведеться брати до рук зброї. Тим паче, тут, в Україні.

Але сталося по-іншому. Коли на сході України зав’язався збройний конфлікт із Росією та сепаратистами, він пішов на свою третю війну. Під позивним «Сивий» записався до добровольчого батальйону «Айдар». Готував молодь до бойових дій і п’ять разів виїздив на виконання спецзавдань. П’ятий раз, коли визволяли Маріуполь.

А далі шлях та доля рівнянина пролягли до відомого селища Хрящувате, з якого «айдарівці» повинні були витіснити сепаратистів. Зрештою, так і сталося. Але вже без Сергія Пандрака.

— Нас почали сильно обстрілювати з боку Росії «Градами», а з боку бойовиків — мінометами, — повертається спогадом у пережите жахіття рівнянин, — і от коли був третій залп, я навіть не почув свисту мін. Не почув, але побачив. Перша з цих мін просто на моїх очах вдарила в голову танкісту, з яким я розмовляв, а друга влучила мені в коліно і розірвалася. Я впав на спину, на автомат — і все, більше нічого не пам’ятав.

У випадках, коли міна вибухає просто під ногами, фактично не виживають. Але попри те, що Сергій Пандрак втратив ногу, йому йшло на життя. Тяжкопораненого підібрали побратими, надали першу медичну допомогу, на «швидкій» оперативно довезли до польового госпіталю.

— Хоч я і прийшов до тями, але стан був не просто тяжким, а надтяжким, — каже Сергій Пандрак, — тому вирішили відправити мене «вертушкою» до Харкова. Там на площадці Антонова чекав на мене реанімобіль і бригада на чолі з керівником реанімації Валентином Бондаренком. Мене практично доставляли як вантаж «200». Бо ті, хто відправляв, справді не думали, що я виживу.

Але він вижив. Навчився заново ходити — на протезі. Поринув у вир нового заняття — опіки над учасниками бойових дій. А ще не пориває зі спортом. Якщо раніше активно займався боротьбою, футболом, то нині сів на велосипед. Крутити педалями однією ногою йому допомагає спеціально прилаштований акумулятор. Та найбільше часу все ж витрачає на веслування. Друзі подарували Сергієві байдарку, отож на ній щодня «намотує» по десять кілометрів.

Каже, що хоче взяти участь у чемпіонаті України серед паралімпійців. І обов’язково виграти його. А потім ще й чемпіонат Європи. І ці слова сприймаються уже не як жарт. Бо ж зумів чоловік, здавалося б, немислиме перетворити на реальне — зійти на більш як 2000-метрову висоту.

Млинів
Рівненської області.