На рівні дотику руки та серця

На рівні дотику руки та серця
15 Листопада 2016
Друкувати цю новину

На довгих життєвих гонах ми боїмося втратити найдорожче — ясний розум та… зір, бо саме з втратою зорових функцій згасають серед пітьми надії, вмирає в очах той пам’ятний останній побачений день із глибокою прозорістю небес, побатований шаленим буйством теплого сонця, що вже сіло за виднокрай та ніяк не хоче щезнути разом із запізнілими променевими щедротами нерозтраченої за день світлової енергії. Бо сонце ніколи не вмирає, а лиш покидає нас на ніч.

На жаль, ці слова не стосуються незрячих людей, бо для них ніч продовжується довго, а для декого — все життя, до останнього подиху.

Після втрати людиною зору в її душі розкриваються інші, невидимі вікна, крізь які так чи інакше пробиваються протуберанці сонячного світу — його барви та зміст. А все, що сприймало вчора звуки й пахощі землі, усвідомлювало форму та зміст кожної речі, наразі спрямовується на боротьбу з несподіваною пітьмою, яку, на жаль, не завжди можна перемогти. І тоді в широко розплющених очах закипають сльози, яких ніхто не бачить за скельцями чорних окулярів.

Сліпота відібрала в них кольори життя, залишивши навзаєм звуки та відчуття від дотиків, що лише певним чином компенсують темряву довкола. Ці люди живуть зі своєю фізичною недугою серед нас, і потребують (не вимагають) елементарного розуміння, милосердя, можливо — дещиці уваги та турботи.

Серед них — 51-річна Світлана Адігналова, інвалід першої групи по зору, яка самотужки виховала двох, нині  вже дорослих, синів.

Під час розмови помітно, як вона прислухається до слова, яке не можна вгадати за порухом губів, доповнити емоційно за мімікою обличчя співрозмовника, за його рухами. Воно неприйнятне на дотик, проте реально має матеріальну оболонку. Жінка розповідає про те, що не переймається порадами слабкодухих: мовляв, вже нічого не вдієш, бо то — життя. А ось кольори життя бачить лише уві сні — не більш того.

«Окуляри я почала носити з першого класу, бо вже тоді мені поставили діагноз «міопія обох очей». Потім захворіла на кір, який ускладнив стан здоров’я, — згадує Світлана.

Через хворобу не відвідувала уроки фізкультури і праці, а після закінчення школи навчалася в спеціальному педагогічному класі. Пізніше, попри недугу, працювала вихователькою в дошкільних навчальних закладах міста.

Недавно жінка перенесла складну операцію, після якої ніяк оговтатися не може. Вже давно не працює в звичному розумінні цього слова. Проте без спілкування з людьми жити не може. Воно потрібне нам, сліпим, мов повітря — стверджує вона. Тож займається громадською роботою, як голова ревізійної комісії Кіровоградської обласної організації УТОСу.

На незрячих людей чатують чимало проблем. Вони не потрібні майже жодному роботодавцю. Деякі водії маршруток «шифруються»: голову за кермом нахиляють, аби лиш не підібрати їх на зупинці. А до магазинів великих і заходити страшно, бо скрізь дзеркала, білий мармур під ногами. А незрячі добре сприймають лише жовтий колір. А як дістати з нижніх полиць молочні продукти? Побачити цінники? Доводиться звертатися по допомогу до сторонніх людей, однак тоді виникає якесь відчуття незручності за себе, бо ж у них своїх невирішених питань вистачає…

Світлана пригадує випадки, коли на касі в магазині її дурили. І про те, як важко орієнтуватися сліпому в міських маршрутках, бо водії не оголошують зупинки, хоча це так нескладно зробити, коли пасажир — незряча людина.

«Мої дні сірішають, — каже жінка. — Але я відганяю від себе песимістичний настрій. Бо як по-іншому»?

Вона не бачить маленьких подробиць, кольору очей і волосся співрозмовника, але відчуває його на рівні дотику руки й серця. У розмові постає чуйною, уважною людиною, здатною розділити чужі турботи, співпереживати, жити повноцінним життям. А ще каже, що людям, які мають проблеми з зором та інші фізичні вади, влада має приділяти більше уваги. Бо ж здебільшого про них згадують у Міжнародний день білої тростини, щорічний День осіб з інвалідністю, Міжнародний день сліпих тощо, які чомусь випадково потрапили до категорії свят і визначних дат. От і думається — чи свято? В чому воно?

«Головне — не втрачати віри в себе, бо тоді й у тебе повірять, — промовляє Світлана на прощання. — А ще… бережіть, не втрачайте найцінніший дар — зір. Адже лише з ним життя розквітає повноцінними барвами…

Світлана старається віднаходити в оточуючому світі свої барви. От лише світ навколо неї не завжди відповідає взаємністю

Світлана старається віднаходити в оточуючому світі свої барви. От лише світ навколо неї не завжди відповідає взаємністю.

Фото автора.

Голос України

  Категорія: