Любов Свіріденко: «У візку я можу те, чого ти не можеш на ногах»

by Olga Zhurbenko | 8 Жовтня 2018 08:50

Любов Свіріденко – жінка, яка 5 років тому стала користувачкою інвалідного візка, і відтоді на собі відчуває всі виклики для людини з інвалідністю. Нині вона очолює громадську організацію «Чернівецьке товариство осіб з інвалідністю «Мрія». Але зробити рідні Чернівці інклюзивним для моєї співрозмовниці – не мрія, а щоденна праця.

– Розкажіть, будь ласка, про вашу організацію «Мрія».

– Товариство було засноване у 1994 році, об’єднало нас на добровільних засадах на підставі спільних інтересів для здійснення соціальної, правозахисної, інформаційної, консультаційної та виховної діяльності. Очолюю його з 2008 року. У нас на обліку перебувають 52 особи з інвалідністю, які пересуваються за допомогою інвалідних візків, милиць, палиць. Ми допомагаємо людям з інвалідністю реалізовувати та захищати свої права і свободи, вирішувати побутові та соціальні проблеми, надаємо разову та постійну допомогу, сприяємо в працевлаштуванні, покращенні житлових умов, облаштуванні пандусів до їх помешкань. Також організовуємо відкриті спортивні змагання на спорткомплексі «Олімпія», новорічні заходи, беремо участь у різноманітних фестивалях, семінарах та тренінгах…

Також я є головою Комітету з питань охорони здоров’я, соціального захисту, освіти, культури, спорту та дозвілля Громадської ради при виконавчому комітеті Чернівецької міської ради, представницею комітетів доступності при виконавчому комітеті Чернівецької міської ради та області.

Разом ми, наприклад, інспектуємо медичні заклади – чи доступні вони уже при вході, як це змінити: наявність чи відсуність сходів, зручного пандусу, заїзду до нього тощо. Я особисто проінспектувала в Чернівцях та за його межами 20 лікарень, поліклінік, аптек. Ми дбаємо, наприклад, про наявність табличок шрифтом Брайля для людей з порушеннями зору або повністю незрячих (інформаційну доступність – авт.), пониження вікон для реєстратурних кабінетів, маркування жовтою фарбою сходових маршів за методом «перша і остання» сходинки, звукових сигналів. У нас досить багато старих будівель, які мають вузькі коридори, без ліфтів і підйомників, не обладнані відповідними вбиральнями, тому відвідувачі не мають можливості самостійно скористатися своїми нагальними потребами.

Наприклад, раніше у Громадській приймальні Чернівецької ОДА був досить екстремальний пандус, який довелося переробити. Обладнали універсальну вбиральню, якою можуть скористатись усі маломобільні категорії населення. Радію, коли до наших вимог дослухаються і роблять висновки не тільки на папері.

– Щоб місто було архітектурно, транспортно, інформаційно доступним, над цим активно працює комітет забезпечення доступності. Тож завдяки ньому в центрі Чернівців вже є пониження бордюрів на перетинах вулиць, обладнані паркувальні місця зі встановленим міжнародним символом доступності. Деякі площі міста є більш-менш доступні: Соборна площа та площа Святої Марії.

Однак на площі Філармонії вже проводився капітальний ремонт, втім, жодного пониження бордюрів все одно немає і потрапити туди ми практично не маємо можливості. Те ж саме стосується і Театральної площі: рейковий пандус на ній не придатний для пересування людей у візках та батьків, які мають маленьких діток і перевозять їх у дитячих візочках. Я вважаю, що ми є тим, хто штовхає державу робити щось корисне для людей.

– Що, в першу чергу, створює проблему для людей з інвалідністю?

– Найперше – це дороги. Їздити по них – це справжнє випробування.

По-друге, це розбиті вщент тротуари, по яких людям і зі здоровими ногами важко ходити… Я не кажу вже про те, як пересуватися за допомогою інвалідного візка по вищербленій плитці.

Також у нас в місті не в повному обсязі маршрути забезпечені низькопідлоговим транспортом, а найгірше те, що водії не дотримуються правильного паркування і забезпечення посадки в транспортний засіб, тож інколи на зупинках доводиться чекати годинами.

Тому виникає риторичне питання: чому людей на візках рідко помітиш на вулицях міста? Не важко здогадатись, що без супроводу тут не обійтись. Найбільша проблема для них – вийти за межі власного помешкання. Також якщо людина сама не має можливості зайти кудись, чекає, поки рідні, сусіди, будь-які сторонні люди допоможуть їй дістатися в будь-який заклад – це дуже сумно. Коли вона не може взагалі скористатися першими предметами необхідності у власному помешканні, ванною кімнатою чи під’їхати до плити зварити собі їсти – це побутові проблеми, і вони дуже серйозні.

До слова, дуже важко користуватися нашими візками, адже як проїдешся раз по наших дорогах, вони одразу розсипаються. Хоч їх і видають безкоштовно з терміном на 4 роки, але виходять візки з ладу вже за 1-2 місяці. Наразі на базі комунального центру «Турбота» створена майстерня з їх ремонту. Спеціаліст приходить до помешкання, де проживає людина з інвалідністю, і ремонтує візочок. Також у «Турботі» вже є два автомобілі з підйомниками, які забезпечують перевезення людей з інвалідністю на різні заходи. Крім того, люди роблять замовлення, коли їм потрібно поїхати в лікарню чи за будь-якими потребами.

– Які нагальні зміни потрібні Чернівцям, щоб вони стали доступнішими?

– Візьмемо, до прикладу, літні майданчики, які щорічно облаштовують у Чернівцях, особливо на центральній вулиці Ольги Кобилянської. Ми хочемо, щоб вони були пристосованими для всіх маломобільних верств населення, адже така категорія людей займає великий відсоток: мами з візочками, вагітні жінки, люди похилого віку, які пересуваються за допомогою милиць, тростин, слабобачучі, незрячі тощо. Ці літні майданчики облаштовані на подіумах, зі сходинками, які здолати самотужки практично неможливо. Тому ми над цим питанням постійно працюємо, адже будь-яка людина має право самостійно зайти в той чи інший заклад, щоб відпочити за філіжанкою смачної кави.

При Чернівецькій міській раді створена робоча група, яка контролює роботу та облаштування літніх майданчиків, ми разом проводимо рейдові перевірки з приводу облаштування пандусів, робимо зауваження, а в разі невиконання вимог такі майданчики демонтовують. Також у Чернівцях є нагальна потреба облаштування модульних вбиралень.

Найбільше мене вразило те, що у Чернівцях закрили медико-реабілітаційний центр для осіб з інвалідністю для людей від 18 років, де вони могли вчитися, набувати професію. Сюди приїжджали зі всієї України. Сьогодні ми працюємо, щоб його відновили.

А ще ми дуже хочемо, щоб у нашому місті діяв басейн, доступний для людей з інвалідністю. Бо ті, що є у фітнес-клубах, досить дорогі, й людина з пенсією у 1500 гривень просто не може дозволити собі такого задоволення.

І мабуть, чи не найважливіше, прагнемо, щоб наша держава була відкрита до потреб людей з інвалідністю.

І знаєте, до наших порад прислухається і адміністрація закладу. Наприклад, у 4 гімназії вже встановили внутрішній пандус. У них є інклюзивний клас, де начаються діти з інвалідністю. Як на мене, школи-інтернати вже давно потрібно ліквідувати по всій Україні.

– Чи змінюється ставлення оточуючих до людей з інвалідністю?

– Буває, коли гуляю по місту і немає можливості здолати бар’єр, чую: «Вам допомогти?» – вже є люди, які небайдужі. А є просто такі, що пройдуть повз, обернуться, глянуть на тебе та й підуть собі далі. Наприклад, коли бачать, що у візку їде жінка, яка посміхається, гарно вдягнена, то говорять: «О, у візку та ще й посміхається». А я в такому випадку кажу: «Зніміть сірі маски зі свого обличчя, життя чудове, усміхайтеся до нього».

– Як долати внутрішній бар’єр?

– Інвалідність – це не вирок. Коли людина травмується, то всередині з’являється такий камінь, який, здається, неможливо роздробити. У таких випадках її повинні оточувати люди, разом з якими потрібно шукати способи, як той камінь розбити…

Життя не закінчується на травмі. Треба вміти любити життя і долати ті випробування, які на твоєму шляху, адже більше випробувань не дається, ніж ти їх можеш подолати. Упродовж останніх років через військові дії на сході України кількість людей з інвалідністю збільшується. Звідти приїжджають люди без кінцівок або й узагалі знерухомлені. Крім фізичної, вони мають і психологічну травму.

Але є й такі, які не здалися. Я дуже щаслива читати/бачити історії, коли людина без кінцівок бере участь у перегонах, біжить на протезах і перемагає. Долати бар’єр всередині себе нелегко, але це треба робити.

Опишіть три головні речі, які людям варто знати про людей з інвалідністю.

– По-перше, відсутність достовірних статистичних даних про людей з інвалідністю є перешкодою на шляху до розробки прагматичної політики та її ефективного виконання. По-друге, права людей з інвалідністю продовжують порушувати – зокрема, право на освіту, охорону здоров’я, працевлаштування, участь у політичному та культурному житті, доступу до правосуддя, до інформації тощо. По-третє, держава не вживає належних заходів, спрямованих на заохочення поваги до гідності осіб з інвалідністю, виховання толерантного ставлення до них.

– Порадьте із власного досвіду, як людям з інвалідністю брати все від життя.

– Перш за все – долати бар’єр усередині себе, вийти на вулицю, спілкуватися з людьми, бути на рівних. Коли мені говорять: «Та що ти там можеш на візку». Я відповідаю: «У візку я можу те, чого ти не можеш на ногах».

Я не люблю людей, які співчувають. Натомість вдячна тим, хто підтримує, допомагає разом долати бар’єри.

 

Вікторія Корсун

Джерело фото: https://www.facebook.com/Lubov2111[1]

Матеріал підготовлений у межах Конкурсу студентських журналістських робіт, приуроченого до 70-річчя Декларації прав людини та 20-річчя Національної інституції з прав людини в Україні.

Організаторами конкурсу виступили Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Центр інформації про права людини, Комісія з журналістської етики, офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Програма розвитку ООН в Україні.

Endnotes:
  1. https://www.facebook.com/Lubov2111: https://www.facebook.com/Lubov2111

Source URL: https://naiu.org.ua/lyubov-yu-sviridenko-u-vizku-ya-mozhu-te-chogo-ty-ne-mozhesh-na-nogah/