Хвороба – не вирок, або Шедеври, написані… губами

9 Листопада 2018 Друкувати цю новину

Життєвий шлях Федора Романова міг би стати сценарієм до великої драми. Доля підготувала цьому чоловікові стільки випробувань, що більшість із нас вже давно б опустили руки, зневірилися. Але наш герой не з таких. Він щодня доводить собі і всьому світу, що життя прекрасне і його варто цінувати. Творець полотен не може навіть взяти пензлика до рук і свої картини пише… губами. Вроджена хвороба артрогрипоз (деформація кінцівок та атрофія м'язів) не зламала його. Чоловік недузі не скорився і має таку волю до життя, що варто здоровим повчитися. Картини, написані цим художником, не лишать байдужими навіть прискіпливих поціновувачів прекрасного. Нині диво-митець мріє відкрити власну художню студію, де навчатиме дітей. І не лише мріє, а докладає всіх зусиль, аби втілити свій задум в реальність.

Хвороба – не вирок, або Шедеври, написані… губами

Проти сценарію

Народився Федір в Одеській області. Від хлопчика з тяжкою патологією ще в пологовому відмовилися батьки. Нині єдина згадка про них – успадковане прізвище.

«Артрогрипоз – хвороба недорозвинених кінцівок. Тобто ноги й руки до коліна та ліктя ростуть, а далі ні, – пояснює мій співбесідник. – Мабуть, мої батьки злякалися, що їхній син має інвалідність, і вирішили не ламати собі життя. До чотирьох років я жив у будинку малятка «Дзвіночок», потім мене перенаправили в Цюрупинський спеціалізований дитячий будинок. Тепер це Олешки Херсонської області».

Окрім тяжкого вродженого недугу та сирітства, на долю хлопця випало ще одне випробування хворобою. Чотирнадцятилітньому вихованцю інтернату лікарі діагностували лейкемію (рак клітин крові). Мало хто вірив, що Федір впорається з цим сумним вироком, але підліток зробив більше. Він не лише поборов рак, а й почав писати картини.

«За час, коли я балансував між життям і смертю, зрозумів, що не можна скиглити. Жити треба сьогодні і зараз, насолоджуючись кожним днем. Одного дня до нас в онкодиспансер приїхали волонтери, які займаються з онкохворими дітьми, і порадили мені спробувати малювати. Я зобразив кота на ватмані. Вони були вражені. З тих пір я зрозумів, що можу займатися мистецтвом. Тим більше, це відволікає від буденних негараздів».

Майже рік Федір провів у лікарні в Херсоні. Тут він найбільше відчував, що сирота. Бо поряд з ним були діти разом з батьками, а він – один. Інколи було дуже важко боротися з болем і самотністю, зізнається чоловік, тож, щоб не впасти духом, малював і навіть жартував з лікарями.

«Нещодавно за моє життя боролися в реанімації, а тут я вже анекдоти розповідаю. Медперсонал дивувався, як мені це вдається. Під час лікування багато переосмислив.

Побачив своє життя, так би мовити, збоку. Хто вважає, що в інтернаті погано, не бачив онколікарні, де страждають і помирають діти...».

Повернувшись до інтернату, хлопець вже мав улюблене заняття, за яким проводив по кілька годин мало не щодня.

«Після повноліття мене мали б відправити в геріатричний будинок. Так зазвичай роблять з людьми, в яких подібний моєму діагноз. Але я пішов проти сценарію і подав документи до Луганського профтехучилища на художника-дизайнера».

Квіти для коханої

Хвороба – не вирок, або Шедеври, написані… губами

В училищі Федір не лише навчився художньому мистецтву, а й знайшов своє кохання – однокурсницю Олену. Дівчину зовсім не лякало те, що хлопець з функціональними обмеженнями. У коханні, як і в мистецтві, немає меж, – переконане молоде подружжя, яке нині виховує чудову донечку Кіру.

«Я бігала за ним, як хвостик, – зізнається муза, а за сумісництвом дружина нашого героя Олена. – Мені цікаво було з ним спілкуватися, хоча він молодший на шість років. Він надихав мало не всю нашу групу своїм оптимізмом і любов’ю до життя, до всього, що нас оточує. Наприклад, живих квітів мені чоловік ніколи не дарував. Бо йому їх шкода. Букети я отримувала на художньому полотні. Але це навіть краще – вони ніколи не зів’януть, як і наша любов».

Випробування війною

Залишити рідну домівку на Луганщині змусила війна. Під обстрілами на перекладних родина вибиралася з Лутугиного, прихопивши з собою лише дитячі речі. Думали, лише на тиждень, максимум – місяць. А минуло відтоді вже майже чотири роки.

«Це був останній потяг на Київ. Він був схожий на Ноїв ковчег. Переполохані люди, налякані діти, коти, собаки, озброєні перевіряючі... З жахом досі згадую ту картину. Нашій Кірі тоді було лише три роки. Оселилися ми спочатку в Києві, а коли зрозуміли, що це надовго – перебралися у Дослідне (Носівський район, – Авт.). Це чудове село, яке однією своєю назвою змушує експериментувати», – жартує мій співбесідник. – Заселилися спочатку як квартиранти, потім викупили частину будинку. Тоді це були дві кімнати і кухня. Потім ми прибудували ще кімнату, коридор і художню майстерню. Допомагали друзі, волонтери, благодійники, односельці. Дуже вдячний їм усім».

Нині творчість приносить Федору не лише задоволення, а й заробіток. Картини залюбки купують і навіть замовляють через Інтернет. Полотна художника вже неодноразово прикрашали стіни мистецьких залів у Чернігові, Києві, Одесі, Херсоні... Та персональна виставка у Львові стала для Федора Романова справжньою несподіванкою.

«Організували її без мого відома. Це був справжній сюрприз. Телеканал ZIK зв’язався з моїми друзями і взяв у них кілька картин. Я якраз приїхав проводити майстер-клас у Львові. А тут моя експозиція! – не приховує радості художник.

Ще однією приємною несподіванкою став виступ на сцені Оперного театру в Києві. Волонтери запросили нашого героя на відкриття православного фестивалю «Покров». І вже в залі виявилося, що на нього чекає особливе нагородження.

«Ми всією родиною вийшли на сцену, нас вітали, подарували гроші, які ми вклали в будівництво. Тепер наша донечка має власну кімнату», – тішиться тато.

«Працювати з дітьми – це щастя!»

Нинішнього літа Федір Романов у скаутському таборі під Києвом проводив художні майстер-класи для дітей. Розповідав їм про живопис, навчав працювати, використовуючи різні техніки. Це був перший досвід для митця у роботі з дітьми. Відтоді чоловік загорівся відкрити власну школу у Носівці, де навчатиме охочих художньому ремеслу.

Хвороба – не вирок, або Шедеври, написані… губами

«Мені неабияк сподобалося працювати з дітьми. Це саме те, про що я мріяв, – зізнається художник. – Тому зараз разом з дружиною втілюємо нашу мрію в життя. Вже навіть приміщення знайшли. Працювати з дітьми – це щастя! Діти – це наше все. Я радий, що живу недарма! Моя Кіра – щоденна радість і втіха. Заради неї я ладен працювати більше, вчитися тому, що у мене не надто виходить. Ми з нею разом читаємо, готуємо піцу, ходимо в магазин. Вона любить ходити в магазин саме зі мною, а не з Оленою, тому що знає – не встою, і куплю те, що вона хоче», – усміхається наш герой.

Історія Федора Романова змушує не лише зробити переоцінку життєвих цінностей, а раз і назавжди зрозуміти, що не варто шукати причини, треба шукати можливості.

Сніжана Божок, «Чернігвщина» №44 (705) від 1 листопада 2018

Город.cn.ua

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук