Доступність до об’єктів житлового призначення для людей з особливими потребами

3 Лютого 2012 Друкувати цю новину

Доступність середовища для кожної людини вимірюється її потребами, обсягом та характером діяльності. Люди користуються житлом, навчаються, працюють, подорожують, купують товари, відвідують кіно, парки, займаються спортом, при потребі лікуються, і все це відбувається в певному середовищі. Якщо новонароджений малюк подорожує у мами на руках чи у візочку, то в той же час його мама має вибрати відповідний маршрут для прогулянки та закупів, управлятися з дитячим візком. Чи може вона вільно і безпечно подолати перехрестя, заїхати в магазин, щоб не лишати дитину надворі? А як виглядає маршрут старої і немічної бабусі, якій треба в аптеку, до нотаріуса чи у відділ соціального забезпечення? Чи легко їй подолати слизькі та обмерзлі взимку сходи, особливо коли вони не мають поруччя? Ще більш проблематичним є пересування людини, яка постійно користується візком – і вдома, й на роботі, і в транспорті. Сходи, високі бордюри, вузькі двері не дозволяють людям з особливими потребами дістатись до приміщення, перейти на той бік вулиці, скористатись громадським транспортом чи телефоном.

Будучи громадянами, люди з особливими потребами мають такі самі права на вільне пересування, проживання, отримання інформації, доступ до органів влади та участь в управлінні державою. Навіть щоб елементарно реалізувати своє виборче право, треба мати змогу дістатись до скриньки, особисто ознайомитись зі змістом бюлетеня. Кілька років тому участь у “виборах” не мала для людей жодного сенсу, але сьогодні зростає бажання мати вплив на суспільство. Громадський транспорт має бути доступний не лише в сенсі оплати, але й фізично. Житло не повинно перетворюватись на в'язницю для людини лише з тої причини, що вона пошкодила ногу чи зазнала іншої травми. Засоби інформації, пристрої для комунікації, оголошення, сигнали є важливими для всіх громадян, не лише для тих, які мають гострий зір і слух. Тому штучні обмеження, приниження і загрози, які десятки тисяч наших співгромадян переживають через свою люди з інвалідністюсть, викликають справедливий протест і сприймаються власне в площині порушення прав людини. Численні акції, пам'ятні багатьом нашим неповносправним колегам-активістам під гаслами “Ми такі як усі” , “Дивись на мене як на рівного” , “Нічого для нас без нас” сприяють тому, що все більше людей вливаються в рух неповносправних за свої права і перетворюються з пасивних носіїв діагнозу – “осіб з інвалідністю”, “пацієнтів”, “людей з психофізичними вадами” на сповнених гідності громадян, споживачів послуг, клієнтів, людей з особливими потребами. Навіть самі слова впливають на зміну ставлення суспільства до цих питань.

Усвідомлення ними повноти своїх прав відбувається на фоні революції у сфері прав людини взагалі. Адже прямо на наших очах в Україні відбулись революційні зміни щодо особистих, громадянських і релігійних свобод, коли люди вільно об'єднуються, обговорюють проблеми, коли комунікаційні та інформаційні технології стирають бар'єри спілкування, а поїздки за кордон перетворилися з недосяжної мрії на повсякденну реальність. Органи законодавчої і виконавчої влади та місцевого самоуправління змушені діяти в умовах набагато більшої відкритості, і часто громадяни вимагають не лише звіту чиновників за упущення, а включаються в роботу органів влади набагато більш продуктивно, на стадії планування і прийняття рішень. Це виражається в численних круглих столах, слуханнях, спільних робочих групах з конкретних питань. Одним з прикладів такого впливу можна вважати прийняття ряду нормативних документів щодо доступності середовища, розроблених із залученням громадських експертів.

В якості основоположного документу слід згадати Закон «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», який у 26-й ст. прямо стверджує, що “Органи державної влади і управління, підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) зобов'язані створювати умови для безперешкодного доступу осіб з інвалідністю до жилих, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах.” За невиконання цих умов передбачена відповідальність. Закон вимагає однозначно забезпечення умов доступності при проектув анні, будівництві і реконструкції будинків і споруд. Споруди без відповідних пристосувань не повинні проектуватись, їх прийом в експлуатацію і використання не допускається. Тобто, якщо піти за буквою закону, сьогодні треба опломбувати і заборонити використовувати 99% громадських споруд і приміщень. З одного боку це, звичайно, нереально, а з другого – чом би й ні, адже санстанція чи пожежна служба постійно закриває якісь приміщення до усунення недоліків.

Будьмо реалістами, адже в радянські часи взагалі не було поняття про універсальну доступність і за рік чи навіть за десять років нереально все реконструювати та обладнати пандусами і ліфтами. Це відносно недешеві переобладнання. За деякими оцінками при реконструкції забезпечення повної доступності може коштувати до 20% кошторисної вартості будівництва, а часом і набагато більше або взагалі виконання вимог доступності технічно неможливе. Є й інші випадки, коли підлога першого поверху будівлі знаходиться практично на одному рівні з тротуаром чи іншою прилеглою поверхнею або має незначний перепад. В такому разі реконструкція для забезпечення доступу вимагається цілком мінімальна, просто не треба створювати додаткових бар'єрів. Звичайний просторий прохід без зайвих порогів – просте й інтуїтивно правильне рішення. Хоча б один поверх споруди може бути в такому випадку служити повноцінно всім людям. У цьому разі ми можемо говорити лише про так звану базову доступність.

Ці проблеми не раз піднімались на колегіях Держбуду України за участю громадських організацій, у першу чергу Національної Асамблеї осіб з інвалідністю України. За результатами цих нарад з'явились державні документи, спрямовані на активізацію місцевих органів влади, зокрема органів архітектурного нагляду. Слід назвати хоча б рішення колегії № 30 від 29 квітня 2005 р. У наступному розділі наведений повний текст цього документу. У руках Держбуду сконцентровані всі важелі впливу на доступність середовища на всіх стадіях – при складанні завдань на проектування (АПЗ), де районний архітектор може спеціально наголосити і вписати вимогу забезпечити доступність об'єкту для осіб з інвалідністю; при проектуванні і погодженні креслень споруд, коли будівельні норми і правила є настільними матеріалами, а архітектори і фірми, що не дотримуються вимог, можуть бути позбавлені їх ліцензій; і при будівництві, і при прийомі об'єктів в експлуатацію, коли кожен окремий член державної комісії чи вся вона в цілому може відмовитись приймати об'єкт, збудований недоступним.

Доступність середовища в Україні все ще залишає бажати кращого. Реальні зміни можна помітити дуже рідко, люди з особливими потребами далі сидять замкнуті в чотирьох стінах або мусять покладатись на руки родичів. Однак не можна сказати, що нічого не робилось. Порівняно з часом випуску першого методичного посібника були складені програми забезпечення безперешкодного доступу у більшості областей України та в деяких місцях аналогічні програми дійшли до районної ланки. З'явились нові архітектурні нормативні документи, введені в дію чи будуть невдовзі введені нові розділи будівельних норм і правил. 1 червня 2005 р. вийшов Указ Президента № 900 «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» , присвячений саме питанням доступності, прийняті Заходи на виконання даного Указу. Держбуд вивчив досвід співпраці державних та громадських структур з питань впровадження доступності на прикладі Львівської області та рекомендував впровадження цього досвіду в усій Україні. Деякі з цих заходів чи документів носять більш декларативний, ніж практичний характер, хотілось би вагоміших результатів, однак у цьому процесі є й позитиви: конструктивна співпраця, взаємні консультації між державними і громадськими структурами, наслідування кращих міжнародних зразків, відкритість.

Деякий досвід організаційної роботи та безпосереднього проведення аудитів на сьогодні дозволяє провести певні узагальнення. Адже в рамках програми НАІУ проведено кілька семінарів у різних містах України – Львові, Дніпропетровську, Маріуполі, Євпаторії, Севастополі, Бродах, де попутно обстежено десятки об'єктів, складені відповідні звіти, проведені круглі столи, подані рекомендації для органів місцевої влади, навчено більше ста осіб як з числа неповносправних, так і працівників органів соціального захисту, місцевих адміністрацій методиці проведення аудиту доступності. Проведено кілька нарад з окремих питань: планування і виявлення пріоритетних об'єктів і заходів; доступності об'єктів транспорту; доступності спортивних об'єктів; формування Комітетів доступності. Проведені нарада та семінар на базі міжнародного аеропорту Бориспіль з метою дообладнання його щодо вимог пасажирів з інвалідністю. Значна консультаційна робота проведена паралельно з реконструкцією, переобладнанням та добудовою Національного центру паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації осіб з інвалідністю. Багато зусиль присвячено конкретному лобіюванню приведення до будівельних норм окремих будівель, вулиць, вокзалів, житла. Прочитані ряд лекцій та проведені семінарські заняття зі студентами вищих навчальних закладів та слухачами курсів підвищення кваліфікації.

Проведені консультації та зібраний значний матеріал щодо вирішення проблем доступності середовища за кордоном, зокрема в Канаді, Сполучених Штатах, Польщі. Після проходження українськими активістами курсів на базі Інституту універсального дизайну Манітобського університету в Канаді вдалося досить успішно адаптувати цей міжнародний досвід до українських умов. Цьому безумовно сприяв міжнародний проект, фінансований Канадським агентством міжнародного розвитку CIDA «Реформування соціальних служб в Україні». Методика аудиту доступності, особливо її практична частина, виявилась настільки простою, ефективною і універсальною, що без проблем прижилась у багатьох місцевих організаціях в Україні.

Вже склався певний формат проведення семінарів з доступності. Мета такого семінару – дати необхідні знання нормативно-правової бази і навички практичного проведення аудиту доступності, провести практичні заняття з залученням громадських активістів-осіб з інвалідністю, спеціалістів місцевих органів соцзахисту чи інших структур, скликати відповідальних осіб для висвітлення проблеми, а також дати поштовх до формування команди на місцевому рівні. В стадії розробки перебуває програма створення Комітетів доступності. Дальшою метою таких семінарів є формування мережі активістів у масштабах всієї України, яка б узяла на себе вирішення всього комплексу проблем як на державному, так і на місцевому рівні в кожному населеному пункті. Неодмінним компонентом такого семінару є проведення круглого столу з залученням усіх зацікавлених сторін. Відкрите, наочне і відверте представлення ситуації на конкретних об'єктах конкретного міста дозволяє сказати перше слово, задати тон для обговорення та вирішення питань доступності. Нашим відкриттям було застосування цифрової фотозйомки елементів обстежених об'єктів та використання програми Power Point для демонстрації ключових елементів середовища. Хоча не кожна організація може дозволити собі подібне обладнання та дотримуватись такого стандарту, але такий зразок є прийнятний для наслідування і, найголовніше, досягає відповідного впливу. Можна констатувати конкретні кроки до співпраці громади та органів управління у вирішенні проблем доступності.

Виходячи з досвіду нашої діяльності, можна зробити окремі висновки та подати рекомендації. У всьому русі за виборювання доступності середовища в сучасній Україні є надзвичайно важливі компоненти. Один з них – це ключова участь громадських активістів, особисто зацікавлених у впровадженні доступності. Тут ми спираємось на людей, які вже проявили себе в місцевих організаціях. Адже хто, як не вони – люди, що зазнали приниження, обмежень, незручностей у своєму власному переміщенні і доступі, здатні докласти реальних зусиль задля зміни ситуації. Їхня мотивація ясна і зрозуміла, їм не треба багато пояснювати чиновнику, чому і що саме необхідно змінити, вони інтуїтивно відчувають і можуть особисто перевірити дієвість пропонованих вирішень проблем доступності. Проблеми існують щодо професійного рівня цих людей. Не в кожному великому місті, не кажучи вже про малі містечка, знайдеться така активна людина, тим більше не зайнята поки що жодними іншими видами діяльності і пріоритетами.

Інші бажані учасники команди активістів – це представники органів соціального захисту. Вони часто мають відповідний фаховий рівень, досвід та навички і можуть суттєво допомогти особам з інвалідністю відстоювати їхні права на безперешкодний доступ до об'єктів соціально-культурного призначення. Формальною перешкодою є те, що вони не внесені до типового складу комісій з прийому об'єктів в експлуатацію. Спеціалісти-архітектори, там де вдається їх залучити до роботи, можуть бути надзвичайно корисними у всьому – і як консультанти щодо специфіки об'єктів, і як проектувальники переобладнань, і як лобісти потрібних рішень, і як джерела інформації щодо об'єктів, які проектуються чи будуються.

Корисним і перспективним є залучення волонтерів з числа студентів архітектури, соціальної роботи, реабілітації тощо. Для декого з них участь у цій діяльності може бути і цікавою, і корисною для написання певних завдань, курсових та дипломних робіт, просто для здобуття необхідного в майбутньому досвіду. Все ще недостатня активність чи невизначена позиція відомств, від яких, крім Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, залежить соціальна інфраструктура – міністерств охорони здоров'я, освіти та соціальної політики щодо приведення підпорядкованих їм установ до відповідних вимог. Навіть новозбудовані лікарні, школи, установи соцзахисту не мають забезпечених умов безперешкодного доступу. Залишає бажати кращого позиція Мінтрансу, адже транспортні засоби не обладнані для перевезення пасажирів, і лише окремі об'єкти транспорту, такі як аеропорт «Бориспіль», окремі елементи переобладнаних останнім часом вокзалів справді доступні для пасажирів з особливими потребами.

Як підсумок, хочеться наголосити, що це друге, доповнене і перероблене видання методичного посібника з питань доступності. До першого видання були включені закони, постанови, розпорядження, інші офіційні документи, а також будівельні нормативи, які стосуються доступності середовища. Адже в Україні майже 15 років існує законодавство, близько 5 років діють нові будівельні норми і правила. Вони щоразу доповнюються. Наприклад, до цього видання увійшли нормативи для спортивних споруд та деякі інші, яких не було в попередньому. Перше видання користувалось популярністю і попитом не лише серед громадських активістів Національної Асамблеї осіб з інвалідністю України, інших громадських організацій, окремих ентузіастів, які намагаються змінити своє оточення. Перше видання знайшло позитивний відгук також серед багатьох поважних фахівців. За рік весь тираж розійшовся без залишку. Тому виникла потреба видати нову редакцію посібника з доповненнями, які, сподіваємось, будуть так само корисні і поможуть зробити навколишнє середовище, житло, громадські споруди, шляхи та інфраструктуру доступними для всіх людей з усіма їх особливостями і потребами. 

Доступність до об'єктів житлового призначення для людей з особливими потребами

  Категорія:
написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар

Напишіть відгук