Діти з інвалідністю: серед нас чи на узбіччі суспільства?

Діти з інвалідністю: серед нас чи на узбіччі суспільства?
5 Січня 2016
Друкувати цю новину

В Україні понад 150 тисяч дітей з інвалідністю. Менше двох відсотків з них мають можливість навчатися поряд зі здоровими дітьми. Громадські активісти вимагають законодавчих змін, аби виправити ситуацію.

Мама Тимура Євгенія Панічевська доклала чимало зусиль, щоб він міг вчитися у школі

Коли Тимур відповідає біля дошки на уроці з математики, він не розписує склад числа, як того вимагають від усіх інших учнів, а рахує усно. На запитання дітей “Чому?”, вчителька відповідає: “Тому що він професор”. Він може зробити вправу, так як усі, проте це забере у нього більше часу. Вчителька жартами намагається тримати баланс у класі, щоб хлопчик міг вчитися разом з іншими.

У Тимура діагноз – аутизм, і школа в таких ситуаціях пропонує надсилати вчителя додому. Проте мати хлопчика, Євгенія Панічевська, наполягла, щоб її син навчався у класі. “Бо де ще людині навчитися бути людиною, як не поряд з іншими людьми? Де він ще побачить, як себе потрібно поводити в різних ситуаціях?”- пояснює вона. Зараз 9-річний Тимур у другому класі, частину уроків відвідує в школі, інші – вдома.

Єгор Шевінський

Єгору Шевінському поєднувати навчання в класі та індивідуальне не дозволили

Без “золотої середини”

Менше пощастило Інні Шевінській, у якої двоє дітей з особливими потребами. Старшого хлопчика, Єгора, з аутизмом їй спочатку порекомендували влаштувати в інтернат. “Ми побули в інтернаті і зрозуміли, що там рівень навчання ніякий зовсім. Там головне, щоб вони не билися, акцент не стоїть на навчанні,” – розповідає Інна.

Щоб Єгора зарахували до звичайної школи, їй довелося зняти йому інвалідність, інакше не приймали. “Перший клас нам було більш-менш простіше, бо була база, ми ходили на підготовку до школи. А з нового року стало зрозуміло, що ми не тягнемо. Він не може сконцентрувати увагу, висидіти урок, як каже вчитель, виключається”, – скаржиться на безвихідь Інна. Поєднувати навчання вдома з неповним відвідуванням школи її сину не дозволили.

Обидві мами зіткнулися з проблемою, коли “золотої середини” – тобто варіанту для їхніх дітей – немає. Бо хоч Тимур і поєднує різні види навчання, за документами він просто вчиться вдома, і надалі з цим буде виникати все більше проблем, пояснює його мама.

Зараз Євгенія Панічевська разом з іншими активістами працює над змінами до закону про освіту, які би дозволили дітям з особливими освітніми потребами мати власну навчальну програму і поєднувати навчання в класі та індивідуальне. Окрім того, активісти вимагають вилучити із закону формулювання, що діти з особливими потребами мають “не порушувати права на освіту інших дітей”. Через цю фразу в законі будь-які скарги батьків здорових школярів можуть залишити дітей з інвалідністю поза школою. Ця проблема набула резонансу після нещодавного виступу у Верховній Раді активістки Ангеліни Чендарової, яка з власного досвіду вказала на проблему дискримінації дітей з обмеженими можливостями.

Інтернат як ізоляція

Для дітей з особливими освітніми потребами в Україні зараз є кілька варіантів: інтернат, навчання вдома, “спецклас” та інклюзивна освіта. В інтернатах збирають дітей з однаковою групою захворювань: зокрема, психічними розладами, вадами руху, зору або слуху. Утім, з інтернатів діти виходять непристосованими до зовнішнього світу. “Коли дитина в інтернаті, вона бачить лише таких, як вона. Вона в основному там і живе. Тільки в кращому випадку її забирають на вихідні чи канікули, бо цей заклад зазвичай знаходиться за 50-100 кілометрів від домівки”, – пояснює уповноважений президента з питань дитини Микола Кулеба. За його словами, в Україні в інтернатах наразі перебуває близько 40 тисяч дітей.

Не допомагає соціалізуватися і навчання вдома, а “спецклас” – це коли дитина ходить до звичайної школи, але навчається у класі, де зібрані такі ж як вона діти. Це краще, ніж інтернат, проте знову ж таки – певна ізоляція від здорових дітей, і часто далеко від дому.

Чому не працює інклюзія

Тимур Панічевський

Тимура Панічевського вчителька на уроках математики жартівливо називає професером

Ідеальним варіантом для свого сина мама Тимура вважає інклюзивну освіту, коли дитина з особливими потребами навчається у звичайному класі, їй допомагає асистент, під неї створюється адаптована навчальна програма. Директор школи спершу з радістю погодилась. Лише потім, вчитавшись у закони, побачила проблему. Адже, згідно з українським законодавством, інклюзивним може бути лише клас. Це означає, що в ньому навчаються троє дітей з особливими потребами. Для них виділяється штатна одиниця – асистент-учителя. “Після того як директор зрозуміла цю процедуру, вона сказала, що можливості створювати під нього інклюзивний клас немає. Така ситуація у більшості шкіл. Тому що школи переповнені, у нас в класах по 30 дітей і більше, а інклюзивний клас вимагає 20 дітей,” – розповідає Євгенія Панічевська.

Немає місця, коштів, пристосувань – обґрунтовують свою відмову директори шкіл. І не безпідставно, вважає уповноважений президента з питань дитини. Показовою він називає непристосованість шкіл навіть для доступу дітей на інвалідних візках. “В Україні з майже 17 тисяч шкіл тільки 91 школа має доступ до другого поверху для дітей з проблемами опорно-рухового апарату. А 26 відсотків шкіл не мають навіть доступу до першого поверху. Проблемами є і ширина дверей, пристосування в класах, і, звісно, фінансування цих закладів”, – пояснює Микола Кулеба.

Як змінити ситуацію

Втім, ситуація – не безвихідна, вважає Кулеба. Варіантами для швидких змін він називає перерозподіл коштів. Наприклад, за рахунок тих же інтернатів. “Якщо держава витрачає майже 10 тисяч гривень в рік на звичайного учня в школі, то на дитину інклюзії 20 тисяч, а в інтернатному закладі – майже 80 тисяч,” – розповідає Кулеба.

Складніша за брак коштів перепона – несприйняття людей з інвалідністю у суспільстві. Вчителі зазвичай не знають, як себе поводити з дітьми, які потребують інклюзивної освіти, розповідає голова громадської організації “Родина” Лариса Самсонова. “В минулому році ми зняли фільм про інклюзивне навчання і попросилися з ним в 10 шкіл міста Києва. Працювали з вчителями, учнями і з батьками. Учні сприйняли “на ура” – спочатку дуже задумались, потім, під час обговорень, сказали, що їм треба було це все з самого початку пояснювали, що такі діти в їхньому класі повинні бути і вони готові допомагати. А от вчителі навіть не хотіли дивитися цей фільм. Виявилося, що лише 15 відсотків з них знають про інклюзію,” – розповідає Самсонова.

Німеччина – на досягнутому не зупиняються

У Німеччині, де інклюзія розповсюджена на 30 відсотків дітей і працевлаштована кожна 3-тя людина з інвалідністю, на досягнутому не зупиняються і також вважають, що потрібно більше працювати зі сприйняттям у суспільстві. “Це доволі погана статистика, якщо порівняти з іншими країнами в Європі, такими як Італія, Франція, Фінляндія, Швеція – у цих країнах більшість таких дітей ходять у звичайні школи, – розповідає координатор одного з проєктів інклюзивного навчання у Берліні Ханс Ревер.

Він зауважує, що багато німців , особливо люди старшого покоління, не звикли бачити поряд людей з інвалідністю. Згідно з опитуванням, лише один відсоток дорослого населення країни у свої шкільні роки мали контакт з дітьми із обмеженими можливостями. “Ситуацію не можна змінити, якщо не розпочати інклюзію рано, ще в школі чи садочку. Бо це місце, де діти налагоджують контакт і де вони можуть зрозуміти, що це не так страшно,” – підсумовує Ханс Ревер.

Deutsche Welle

  Категорія: