БІЛЬШІСТЬ ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ В ІНКЛЮЗИВНІЙ ЗОШ № 19 ПОВНІСТЮ СОЦІАЛІЗУВАЛИСЬ

11 Жовтня 2013 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

За словами директора школи, більшість школярів, які обмежені у фізичних можливостях, соціалізовані

Кілька років тому полтавська школа № 19 отримала статус інклюзивної. Тоді до центрального входу добудували пандус. Та останні спостереження показали, що зранку жоден школяр ним не скористався. Більше того, двері альтернативного входу були навіть зачинені. «Полтавщина» поцікавилась у керівництва загальноосвітнього закладу, скільки таких особливих дітей відвідують уроки, та як відбувається їх соціалізація. Директор школи Катерина Манько радо згодилась дати нам інтерв’ю.

Директор школи Катерина Манько

— Катерино Петрівно, скільки дітей з обмеженими фізичними можливостями навчаються зараз у цих стінах?

— На сьогодні у нас навчається 17 дітей з обмеженими фізичними можливостями. Проте майже всі з них користуються звичайним входом до школи. Ми відкриваємо альтернативний вхід лише тоді, коли привозять наших візочників, їх у нас навчається лише двоє — Кобеляцький Костя та Євген Румянцев відповідно учні 7 та 4 класів. Взагалі, щоб така дитина була направлена на навчання до школи, треба отримати рекомендацію відповідної психолого-медичної комісії.

— Однією з головних цілей інклюзивних шкіл є соціалізація дітей з обмеженими можливостями. А як сприймають ровесники таких однокласників? Чи не ображають їх?

— Більшість з таких дітей абсолютно соціалізовані. Вони навчаються разом з однолітками, в одному класі. Лише деякі уроки для них проводять окремо, найчастіше це фізкультура. Але про візочників варто сказати окремо. Костю і Євгенка привозять з реабілітаційного центру за розробленим розкладом на заняття, вони займають по три години в день. З деяких предметів — наприклад, музики, вони відвідують звичайний урок. Але з більшості інших вони займаються в індивідуальному порядку. На весь час їх перебування в школі за ними доглядає асистент учителя. Практика показує, що таких дітей не ображають однокласники, а спілкуються з ними на рівних, в усякому випадку, у нашій школі. Хоча в нас і здорових дітей не ображають. Мати Румянцева навіть розказувала, що коли її син лінується робити домашні завдання, вона каже, що тоді не поведе його до школи. І тоді хлопчик збирається з силами, і виконує домашні завдання як слід. Для нього пропустити школу — це покарання.

— Навчання дітей з особливими потребами вимагає відповідного фінансування…

— Візочників привозять на заняття за кошти управління освіти виконавчого комітету Полтавської міськради. Вони винаймають автобус, а якщо з’являється необхідність, то і таксі замовляють, щоб вчасно доставити дитину на урок. У цьому плані у школи дуже добре налагоджена співпраця як з місцевою владою, так і з реабілітаційним центром. А пандус нам побудували ще 2011 році благодійники, жодних вливань з міського бюджету не було. Ми навіть не знаємо, у яку суму це обійшлось.

Богдан АНДРЄЄВ,
«Полтавщина»